Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Семко вибивається в патріоти

Життя валилося, як стара хата. Знову з міліції надіслали Семкові картку, щоб негайно влаштовувався працювати на ЗБВ №2, якщо не хоче йти до суду. Він обурився: «Та скільки можна виручати той жбік, аби він їм запався, я уже пятнадцять разів туди влаштовувався. Та скільки можна!»

Розлючений парубок зважився на останній крок: добровільно піти з цього захаращеного «жбіками» і кагебістами світу. Вбравшись у недоїдену мишами вишивану сорочку, записку нашкрабав: "Вибачте, люди, що я так довго жив, і взагалі вибачайте, що я був на цім світі. Я такий нікому не треба. Я йду, бо вже далі мені йти нікуди. Франц-Йосиф-Семен Іванів".

Ззаду хати, на старій конаристій яблуні прилаштував воривка, на якому колись пас корову.

Саме на цю трагічну мить, коли парубка від потойбічного світу відділяло два метри, до його надлетіла сусідка Настя Медонос і сповістила:

- Прийшла Україна, Семку! "На хаті під жилізом" хтось застромив синьо-жовте полотнище, а голова Горбатенький як його увидів, то й ноги задер, віддав свою грішну душу, гут бай, Марусю! Всьо!

- Та ну!? Не може бути! - враз ожили сумні голубі очі на неголеному бровастому обличчі хлопця.

- Піди, глипнися. Я вдерла звідти, бо може бути взрив. Я тобі, Семку, гопки принесла, аби-с не крав у моїх курей, як ондика. Нині курям стало, ще й тобі лишилося! Їж-розперізуйся, хоч й не несеш яєць, знай моє добре серце! Аби-с памєтав, що жиєш на вулиці Щастя.

Семко, порвавши прощольну записку, вимастив з алюмінієвої миски кукурудзяну масу, полетів на семи вітрах до "хати під желізом" - сільради. Справа в тому, що коли до Жовтуватого завітали "другі совіти", сімю коваля Монька, котрий мешкав в будинку під бляхою, виселили в Сибір, оскільки металевий дах був ознакою багатства, прямим доказом ворожості до країни пролетарів!

Поки він біжить з вул. Щастя до центра села, подивимось і ми що там діється. Здається, і небо зацікавилося подією, бо аж чоло хмар наморщило. Воно такого не бачило останні 45 років. То все червоні, червоно-сині прапори лопотіли, а тут у пасторальний простір "чужий" урвався.

Голова сільради М. М. Гудбайський як завжди прикотився на роботу німецьким трофейним мотоциклом БМВ-Р-12. Побачивши біля сільрадівського комина розгорнуте синьо-жовте знамено, встиг лише сказати: "Убили!" Як стояв, так і звалився під вихлопну трубу дирчика. З переляку, що з посади "загудить", а йому пенсія вже в шию дихала... Не доста, що в нього горб на плечах, прізвище англійське, мотоцикл гітлерівський, п'яне весілля справляв, а тепер ще й прапор доплюсують, - виженуть з крісла, як гидливого пса.

Ці не панькаються, ці пришиють укрбуржнац і прощайте ви ріднії села, здрастуй Сибір дарагой... Аби найменша зачепилка. За горб ганьбили, писали анонімки, мовляв, «Гудбайський позорить своїм горбом розвинутий соціалізм, бо якщо голова з горбом, то й радянська влада горбата». Виручило те, що Миколайовичу виростили горб фашисти, коли Михась з батьками був в Третім рейху. Мотоцикл теж завдавав прикрощів, аж поки М.М. не зняв з коляски підставку для кулемета.

Щойно добивали за те, що порушив закон боротьби з алкоголізмом: весілля справляв дочці, де гості нібито пили з самовара розпущений горілкою чай, а потім казилися, якби цистерну спирту вицмулили. Намагалися Гудбайського вигнати роботи. Врятував голову надійний друг: зарізаний кабан і три ящики "Столичної", завезені першому цареві райкому партії. При нагоді скажемо, що Гудбай щороку вирощував двійко свиней: одну для райкому, а одну для себе. Якби не так, то й не втримався б на посаді голови.

Лідера села відливали у Кімнаті щастя, де шлюбили молодят, а він, закусивши теж якісь німецькі чи англійські протитанкові закручені зуби, пручався. Гадав, навмисне заливають горілкою, щоб пришити політику - порушення сухого закону. Поливала водою лежачого начальника рахівник, аби збити з пантелику людей, бо ж голова з переляку порснув у штани.

Скандал випинав з комина роги. Секретар сільради Марта Обдерта старалася дати йому по рогах і не дати заробити на цьому пияцюгам з КГБ.

- Лізьте, товариші, на дах, спасаймо Микалайовича! - закликала жовтуватих, вдаряючи руками об боки нагуляного в сільраді тіла, якого вистачило б на трьох струнконогих. - Спасаймо село!

Але ніхто не хотів лізти на слизький дах. Село ще пам'ятало бандерівські часи, коли попри гостинець розвішували не тільки червоні прапори, але й партизанів.

До землевпорядника М. Турка вдалася. Але Турок є турок:

- То не моє, Миколаївно! То не на бабу лізти. На комин. Упасти мож, голову собі скрутити. І хто певен, що той прапорец не замінований? Он пам'ятник Бандері в Угринові замінували... Як гахнуло... Вікна у Києві повилітали, люди з кабінетів повипадали. А в мене сіно не скошене, корова в стайні риче, кролик з голоду повісився... Лізьте самі.

- Я ж у спідници, як я полізу, я не приготувалася... Дивися скільки підглядайлів довкола назбиралося, не будем смішиться. Я людина державна. І драбина зламається. Нас виселять на Сибір, усім селом!. Лізем!

Якби ж то під руками була Монна Лізма, чи хоча б монна клізма, якби… Лізти на дах ніхто не захотів, навіть молоді легіні, що були схожі на вождя і бога села - Гудбайського, тільки відбілювали до сонця зуби…

Механізатори радили залити у пічку солярки і кинути гуми, аби вже ліпше сільрада згоріла разом з прапором? Ніж така халепа.

- З комина чорний дим повалить, то прапора стане чорною шматою, - казала Марина Єврейчиха, яка на всьому розумілася, а на політиці тим паче.

Але котресь мовило, що чорний прапор - бандерівський, то ще гірше.

- Микольцю, може, ти виручиш? - до сусіда тицьнулась, котрий служив довший час у армії надстроковиком, і мав би розумітися в таких вогненебезбечних зсувах громадського життя.

В кагебе зверніться, то їх святе діло, - радив поблідлій Берті колишній вояк - господар сусідньої хати, оскільки боявся, що підпалять сільраду, то й його кубельце здимить, або, якщо прапор замінований, то розірве і його новуський, ще не обтинькований чворачок. Під будинком у пивниці зберігається на чорний день і ящик гранат, що привіз з військової частини, коли розграбовували ракетну базу, де він служив. Добре, що ракету сюди не затягнув, а прикопав у лісовій гущавині.

Саме в цю хвилю сюди нагодився вишиваний хрестиком Семко.

- Попрошу Семика, як ви такі непослушні! - вимовилася секретар.

- Але ж він у вишиванці! - зробив зауваження дід Таботак, котрий хоч і був тільки при краватці на голі груди і в зеленому піджаку, але теж фест розумівся на політиці.- Не наклич біди на свою голову, Марточко...

Справа в тому, що "альпійського шпигуна", "віденського байстрюка", «бандерівського колаборанта», "буржуазне охвістя" - «туніядця» Семена Іваніва - на роботу ніхто не брав. Екс-зеки не вписувалися у пейзаж совєтського паноптикуму.

Семко, як Той казав, був онуком незаконно народженого сина ерцгерцога Йосифа-Фердинанда, котрий у Першу світову війну, перебуваючи у Ніці, де випробовували нову австрійську зброю, покоївці А. злагодив Семкового батька. Після забави в ресторані Ерцгерцог потрапив не до напахченої спецпані, а, преплутавши кімнати,опинився в ліжку її покоївки. Поки А. збагнула в чім річ, все уже було закінчено. Ота випадковість зіграла сумну мелодію для родини Івнівих, якою з 1939 р. заопікувалися люципери з КДБ.

Обдерта, не зважаючи на вишивану сорочку, що на той час дозволяли вбирати тільки дідам і бабам у домовинах, підмовляла Семка:

- Семчику, хоч ти будь людиною, виручи, а я тобі того не забуду, Семику! Поставлю півлітруську.

- Кільо ковбаси і півлітра, бо діло архіполітичне, можна знову загриміти, - не став торгуватися співчутливий і зголоднілий Семко, боячись що хтось може його випередити. - Але оплата - наперед!

- Та буде тобі і наперед, лізь на бовдур, не говори, а я йду в сейф.

Висадився Семко на дах, як союзники у Другу світову на береги Франції, підваживши лист шиферу (на той час уже бляху з хати вкрали і списали), вихопив прапор.

Приніс бровеносець Семко запавутинений прапор Миколаївні як речдоказ, що завдання виконано. Пляшку "Екстри" і гроші на ковбасу Обдерта виклала, але прапора брати в руки - при свідках - ніяк, бо то "змія сильножовта кусюча" - антирадянщина, замастить їй репутацію, розіб'є кар'єру, отруїть націоналізмом.

Прапора всі боялися, як чорт третіх півнів. Семко, посміховуючись, тикав знамено стихійному зібранню трудящих, люди - врозтіч. Прапор пахнув криміналом. Тоді він, згорнувши його, попрямував до крамниці, де всідалися зароблені селянами капітали, бо за сумісництвом крамничка виконувала роль буфету. Пропонував місцевим спиртожльобам розділити радість, але тим, уже й зачемериченим, вистарчило розуму і вони хутко вимелися з генделика. Влаштував собі "завантажувальний день". Їв, якби в торбу напихав, запиваючи "Екстрою".

Прийшовши додому, заволікся в садок, перев'язав на яблунях шнура-самогуба, зробивши з нього колисанку. Поколисавшись, завалився у траву.

Натолочений ковбасою, спав, якби скупаний у руті-м'яті. Йому снились Африка, де замість дерев тягнулись до сонця ковбаси, з яких звисали банани-сосиски, і всі в'ялені; в широку смужку тигри; рожеві фламінго, у яких ноги - ковбаски мисливські, дивні колібрі, що висмоктували йому з вуха нектар... І раптом кольоровий сон перевав постріл! Семко прокинувся. Йому було невтямки чи то стріляли у сні в тигрів, чи то ковбаса давала про себе знати, адже він останню п'ятирічку з ковбасами не дружив.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS