Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

«Цвіли осінні тихі небеса». Семко чвалав у напрямку хатка-йоги. Йому хотілось хуткіш доплуганитись до свого кубельця, щоб нікому не заважати, не бути об'єктом для "веселих і винахідливих".

Заледве виплуганився за розквітчані похоронними вінками паркани Цивілізації, шлапаючи діогеновими капцями - пляжними, з червоними стоп-сигналами на запятках. У таких, як зафіксовано на класичних картинах, вишкандиблювалися ще римляни, тільки ті не мали стоп-сигналів. Словом, - лайнодави античного походження.

Долав тисняву вулиці, зачумлену атомами людей і молекулами сновигаючих автівок. Не сам: переводив колишню співпартійку, огрядну Зою Пилипівну, одягнуту в смугасту сукню-зебру, схожу на перехід. Пані Зоя, тримаючи Семка за руку, скаржилася, що її прозивають Фобія, бо в неї автофобія: боїться, що під час перетину вулиці їй світ закрутиться, впаде - і мер Мікі її розчавить... Вмить Семко згадав висловлювання Бровка: таку пампушку за одним разом не розчавиш! Про Зою ще тоді співали:


Ніхто так ся не киває, як та цьоця файна,

Трохи грубша від трактора, тонша від комбайна.


- А чому Мікі? - розколиханий Семко зупинився аж на другому березі Кайзершляху. - Ви шо, може, мільйон знайшли?

- Який мільйон! Гірше. Я була тупоголовому Коню за жінку № 1. Він мене хоче переїхати.

- Та ну! - вигукнув спантеличений почутим Семко.

- Адивіть, - розглядала свою колишню понищену любов Зоя Пилипівна, - я була потрапила вже раз під його «таргана». Мікі, аби не загудіти «в столь мєста оддальонні» і не втратити трон мера, зі мною розписався. А після весілля прозивав мене Ісчадієм Ада, влаштував суцільну аварію! Та яку аварію! Пекло в чотирьох стінах! Тому й кипіти в смолі щодення не змогла, життя пішло насмарку. Три роки смарки з Адом... Коли розводили шлюбні мости, я йому сказала всю правду: що не можу жити далі з Конем, який без цибулі й дня не може прожити, а я запаху цибулі не переношу, а не те, щоб з «цибулею» лягати щоночі в ліжко, яка страшно хропіла, як кабан. Мене й прозивали кобилою. Я не для того виходила заміж, щоб тягнути злодійського воза Кіня...

Ти не повіриш! Саме в цу мить мало бракувало, аби вони не опинилися під колесами навіженого "Майбаха", за кермом якого, як замітила Зоя Пилипівна, не просто їздюк, а Мікі Кінь...

- Ой, роздавиить! Ой, прощааайте, ой, Семенку! Пробачте, що я вас хвилювала! - зойкала перелякана «зебра». І, незважаючи на свої побожні габарити, шмигнула крізь кущики живоплоту між малі архітектурні форми дитячого майданчика... Тільки її й бачили!

Це направду був мер. Йому зателефонували з Києва про присвоєння Ніцові звання міста зразкового порядку, його особисто ввели у списки для нагородження орденом Ярослава Мудрого, то з утіхи уколошкав чвертку "Вірменського" і зробився брикливим мерином. Гнав у три вирви, віражуючи, щоб розслабитись, а не, щоб розчавити свою першу дружину!

Мікі любив виробляти круті віражі. Навіть його підпис, що прикрашав офіційні папіри, був своєрідним крутим віражем, до того ж подвійним.

У звичайні дні Кінь уступав дорогу пішоходові лише тоді, коли пішоход не перебирав ногами, коли його несли або везли в скрині, спереду, як знак "обережно небезпека", рухався хрест, а замість даішника - духовний даішник - священик.

Мікі, як й іншим владцям, вполювати номо аморалес не складало труднощів. Він на своїй "тачці", схожій на здоровенного таргана, міг намалювати уже зірочку, як у війну малювали на літаках пілоти.

Між урядниками всіх мастей, до слова, триває замовчуване змагання: хто більше покладе на лопатки своїм "бахом" жителів асфальтових нетрів, закоркованих автами. Їх наздоганяють навіть в підземних переходах, на балконах, дахах будинків. І там заввиграшки "доканчують", таким чином розкорковуючи поліси.

Урешті, бомж під колесами дорогущого авто - рідкісний звір, адже майбахи по тих закавулках, якими пересуваються пакетники, майже не літають. Я знав хіба одного такого безхатька, що потрапив під колеса "бентлі". Це було його найбільшим досягненням і здійсненням мрії: загинути бодай під колесами аристократичного авто, якщо його не мати. Мажор того безхатька догнав у квартирі і розвазюкав по стіні. Отаке! Якщо ти не йдеш на вулицю, вулиця сама приїжджає до тебе у гості!

Помирати під народними автами - не проблема, хоч скільки хоч! Це вже стає традицією. Колись казали: Бог з машини, тепер - диявол з автівки. Кожного дня сотні броньованих грішми тушканчиків беруть участь в автополюванні. З неабияким успіхом виготовляють з низькосортних гомиків усілякі масні кавалки у власному соусі. А належало б полювати в першу чергу, як казав Той, на мерів та інших хитрошопих керівних кхерів... Колись собаки допомагали мисливцям на ловах, тепер автомобілі. Автолови - новітня азартна забава бріонів.


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS