Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Революція - стихія Семка

На майданчик школи № 6, звідки у столицю від'їжджали автобусами сурмачі революції повіту, підійшов загадковий чоловік у солом'яному брилі, під яким патлате обличчя огортала помаранчева шаль, повязана на французький манер - вузлом, ховаючи від обморозіння вухи; у старім пальті на короткий рукав, звідки виглядала песя мордочка, на руках замість рукавиць біло-сині діряві шкарпетки, з яких визирали костисті пальці; в обірваних гумаках, ще й трусився від холоду.

- Ти теплі речі взяв? - запитував пропусковий чергового революціонера при вході в автобус.

- Сім пляшок.

- Проходь!

Стара жінка, закутурбана в грубу хустку, кричала у піввідчинене вікно автобуса, видко, до онуки:

- А ти, Оленко, теплі майтки взьила? Аби-с собі тото не простудила.

- Скільки вам казати, що я не Олена, а Альона?

- Все одно майтки гріють і Альону, і Олену…

- Вп'ялися вам, бабусю, у голову тоті майтки. Та ви, як у сибірах були, то взагалі без майток. А нам - теплі, - підсміювалась з вікна дівчина. - Ми загартовані. Ми їмо морозиво!

- Ну-ну, без майток нині вільної держави на морозах не відстоїш.

- Узьила узила, йдіть вже додому…

- Ну, дивисі, аби-с не простудиласі, бо там прийдесі лижьити на підлогах. Підлога студена, то не криївка, де була чітина настелена.

- Візьміть мене до Києва, - розпачливо вимовив Семко, дивлячись у очі пропускового.

- А що ти вмієш? - запитав дивака, схожого, як йому здавалося, на того, портрети якого чіпляють до електроопор з підписом «Не влєзай, убйот!», пухкої випічки молодик, що пантрував вхідних дверей автобуса.

- Я умію голосно кричати "ганьба!", співати гімн, усміхатись по-українськи… Я ще хочу жити по-українськи, а не лише вмирати...

- Ану, скажи тпру, - підсміювався над прийшлим, котрий і в капелюсі пришпилив помаранчеву квітку.

- Тпру не треба казати, треба казати "вйо!": ще нам, браття українці, усміхнеться доля. - І обцілований морозами Зеро підняв два пальці правої руки буквою V. Тим часом з його пазухи наставив мордочку Щасливчик.

Собача ж, відігріте, загавкотіло. Привернуло помаранчевим вбранням до себе увагу. Але Семко схопив Щасличика і заховав у пазуху, аби яка краватка не сприйняла це як насмішку над святим ділом.

- Мудрезно сказано і показано. Ти - готовий майданіст! Борода трохи крива. І одяг - не однострійний… Але бриль український...

- А УПА хіба мали файний одяг-однострій? Воювали хто в чім…

- Борода в тебе йкась марксистська... Ти не москаль?

- Я - сибірський українець. Аби ви знали, що місце народження справжніх українців - Сибір.

- Все ясно! Сідай у автобус. Але без пса.

- Без пса? Бійтеся Бога, але пес також помаранчевий, - Семко витягнув Щасличика з пазухи, щоб підтвердити сказане.

- Так він ще у памаранчевім смокігнгу. Хм… - тільки й видав юнрев, побачивши вперше в житті так оздобленого цуцика: "смішного" з веселиками-очима, в помаранчевім манто.

У вікно автобуса водночас забарабанили дві помаранчистки, зворушені помаранчевим звірятком. Юнки мусять когось любити і з кимось бавитись. Бавляться з собаками, котами, пацючками, як їх нема, бавляться з хлопцями. Їм аби забавка!

Одна з бойківчанок, Олена-Альона, вибігла з автобуса, підійшла до пропускового геркулеса.

- Берім, Адаме, песика з собою, він таки кльовий, - запищала тоненьким голосом, заворожена Щасливчиком.

Собача, дригочучи, жалібно зазирало ув очі усім трьом, якби відчувало, що вони підписують йому вирок.

- Валяй! - погодився хлопець, уловивши в дівочих очах легкий еротичний вогник.- Тільки біло-сині шкарпетки з рук скинь, бо то символ ригів.

- А бомжуля нащо? - зробила великі очі юначка.

- Він уміє кричати ганьбу.

- Шизанувся. У пальті-безрукавці! В сомбреро. І на лютневу революцію? Відморозить бідолашко собі кукурузера…

- А ти без озимих майтків і нічо…- зіронізував хлопець. - А в нього в голові антифриз, не замерзне! Правда? - підштовхнув Семка у салон Адам. - Допомогти молодій державі кожен повинен. Хоч кашлем! То інтимне!



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS