Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Про що мовчать Скелі

Пахло кінським потом, сечею і горілчаним перегаром. Дрюша з Семком очікували групу туристів, сидячи на лавиці біля старих втомлених близнюків-буків, оброслих грибами, що затискали поміст з дощок, котрими сходилося на просторий природній майдан перед Скелями.

- Слава Ісусу Христу, - витався до "диких" донбаських туристів Дрюша.

Ті дружно відповідали:

- Слава Українє! Нинє і всегда!

Саме в той час ці славні все далі просувалися з заходу на схід і поволі там приживалися, але остаточно східняками ще не були засвоєні. Вони хіба що на п'яну голову дозволяли собі викрикувати ці звабливі слова.

Тоді Дрюша додавав:

- Героям слава!

- Какім хероям? - неслося з гурту.

- Звичайно, не Радянського Союзу, не Стаханову, Чкалову, а України! Саші Довбушу, Шухевичу, Стьопі Бандері, Жені Коновальцю... Так! Я ще пам'ятаю Олексу Довбуша. Про що з утіхою розповім вам, шановні пані і панове! Цей боровся не за власть совєтов, а за Україну.

- Он бендєровєц! - гукав старий шахтар, чоло якого було у чорних звіздах - крупинках вугілля.

- Алексєя, - поправляло чічероне, як на Дрюшу, якесь пяне мурло.

- Алексій - це патріарх Руської православної церкви Комуністичного патріархату, панове. А Олекса Довбуш - патріарх опришків найвищої кондиції. Я то знаю. Я з ним товатишував, він мені доручав чесно ділити між бідняками відібране в панів золото. Оцей топірець - це його подарунок мені, коли його прикнокав Дзвінки чоловік Штефан, він передав мені право керівництва і топірець як символ. Під отчот. Я з Олексом випив не один келих горілки...

- Зачем здесь видолбани єті дурацкіє спальні в печерах? - перепитував, не тямлячи говореного, старий шахтар. - Твьордо спать на камєшке?

- Ми з ним та іншими опришками й видовбали ці сходи... Тут ховали золото Карпат.

- А зачем еті скоби на скалє? К нім прівязевалі апрішков? - вуглекоп.

- Це для припону кораблів. Коли тут бурлило море, тут була пристань.

- Но зачєм еті скоби свєрху вніз?

- Це коли вода спадала, то кораблі прив'язували до нижчих скобів, шнури тоді були дуже дорогі, а тому короткуваті, як і тепер... - клеїв Дрюша.

- Фільтруй базар! Єрунда какая то.

- …Серед інших дослідників займався цим дивом природи і Франко.

- Какой ещо Франко? Діктатор? Ась, не етот лі іспанскій фашіст: Баамонде? Етот убейнарод? Мой дєд в Іспанії погіб! - не вгомонювався дон.

- Не ФрАнко, а Іван ФранкО, - зробив правильний наголос чічероне.

- А какая разніца. Ти нє апришок, как я понімаю с твоїх слов, а завуалірований націк, бендєровєц. Не разбіть би єму етіх лошадіних губов. Врьот всьо! Отдай деньгі, а то палучіш, ась! Пашлі, ребята, а то я за сібя не отвечаю, очень дажє кулакі чешутса.

Семкові по спині піт котився, коли вислуховував нісенітниці друга, і починали тремтіти ноги. Він боявся, що їх віддубасять за брехню. Тим паче, що східняки обзивали чомусь Семка уніатом.

- Час наш - час деградації особистості. Легені Довбуша боролися за те, щоб народ наблизився до ковбаси. За ковбасу по два двадцять за кіло боролися. Без ковбаси народ загине, а без прапора, герба - не згине.

Це вже вчорашнім трудящим СРСР подобалось. І вони скидались по три гривні екскурсоводу.

- Вот ето - другоє дєло! Ішь ти!!!

- Довбуш, в натурі, був у нашому краї засновником дорожної патрульної служби, автоінспектором, а відтак головним даішником, - розставляв сіті Дрюша. - Стояв Олекса з паличкою і спиняв брички панів, котрі порушували правила громадського руху. І штрафував. Протокола він не складав, а по джентльменськи брав. І не пересилав тих хабарів у Київ, а ділився ними з бідними.

- Ай да маладєц!

- А оскільки панство любило екстрім, то й сюди, на скелі, завалювалось на фіакрах, щоб побіситись. А тут їх і очікували даішники Олекси, яких прозвали довбушівці, бо задовбали панів, і тому так само, як тепер даішники, котрим треба щораз дати, тоді давали опришкам. Це була перша в Європі шляхова служба, яка вимагала дотримуватись правил руху.

- А зачєм задолбана такая пещєра?

- Задовбали з тими довбанками. Їх продовбували пани, бо, як тепер машини, тоді крали брички і поміщики будували тут собі гаражі, але не встигли, бо почалася війна.

- Тисяча пардонов! А крініца та нашо?

- Там була природня газована вода зі смаком "живчика". Сексуальна. З розколин скель пробивався сморід і газ із тіл динозаврів, бо тут вони собі ще тоді зробили цвинтар. Про те, що динозаври були розумними істотами, підтверджує і знайдений тут презерватив. - Гід витягав з кишені знайдений у Грошеві гандон, що приплив із гір, і демонстрував туристам.

Така розповідь юним туристам, особливо той "презік", подобалась. Вони його із захопленням і заздрістю розглядали, і дали гідові чайові.

- Гони далі, - заохочував молодик, що мав у вухах кульчики-годинники. Один кульчик показував російський час, інший український.

- А не так давно тут мали свою криївку бандеровці, - скерував вістря розповіді гід у вчорашню історію краю.

- А їх уже нєт? - сполошилася поважна дама, що мала вигляд холодильника на три морозильні камери. - Я не хачу бить унічтожена…

- Чому нєт. Інколи спускаються з гір, заходять сюди на шашлики, каву…

- Ребята, паєхалі! - після якоїсь миті замішання, закомандувала ця, очевидно, старша групи, бо була найогрядніша. І туристи хутко подались за своєю квочкою з майдану до автобуса.

До Дрюші примішувались допитливі туристи з інших груп, бо вигадками зацікавлював, умів сушити на розпущених вухах слухачів фігню.

- 30-40 грн. за якихось 10-15 хвилин плямкання - непогано!

Дрюша заставляв Семка орендувати коня, для прокату туристів. Хоча тут і без того форкало, копитило землю коней, певно, більше, як туристів. Каміння просмерділось кониною, пісок на плацу перетворився в удобрений кобилячками грунт. Місцевий народ на прокаті відвідувачів Скель, заробляв не менше, як екскурсоводи. За 10 хвилин прокату шкапи дерли і 25 гривень.

- Внюхайтесь, - загострював увагу екскурсантів іншої групи чічероне, - чим пахне у повітрі? Чингізханом, бусурманами, мустангами! От до чого в'їлося у нашу землю татарське нашестя і досі не вивітрилося. Ви, звичайно, читали повість Івана Франка "Захар Беркут", так от описані Каменярем події відбувалися за отою горою… Тут Захар Беркут збирав народне віче. Там русичі потопили сто тисяч татар.

- Наші, нужно понімать, - тішився замшілий одеський москаль з кавказьким підрожевленим носом, почувши це. Очевидно, єврей або один з тих нових русскіх, що перебрали від спільних шлюбів євреїв з росіянками їх національну гордість - носи і часто вживали у розмові вислів «нє дєлайтє мнє нерви».

- З отого каменя за Австрійської імперії кинулась в пропасть,он туди, принцеса Ізольда, руку і серце якої відкинув придворний маршал двору Габсбургів Жульєн з роду французьких королів Філліпа Великого, - гнув Дрюша, увійшовши в раж. - Опівночі з тої пропасті, якщо видряпатись на скелю, чути стогони Ізольди. Хто їх слухає, зриваються, падають і вбиваються. Це й ви можете спробувати, про це можете прочитати у Грушевського, який досліджував феномен і віднайшов рештки Ізольди.

- Це не тільки бред собачий! - пошепки обурювався якийсь знавець історії, слухаючи проповідь гіда. - Це бред собачий сивої кобили!

-...Голова Довбуша, яку відрізали пани, коли їм в руки попався Олекса, бо не вміщалася в труну, закоротку для такого велетня, - іншим разом демонстрував знайдений в чагарниках череп якоїсь дивної чукачабри.

Вигадував Дрюша експромтом, зважаючи на географію екскурсантів, доводив окремих туристів до заціпеніння від страху, то деякі, що збиралися тут розкластися наніч, ретирувалися і ночували аж за річкою, аби не потрапити в лапи страшилищ чи, не дай Боже, вампірів бандьоров.

Окремі групки примандрованих Дрюшу ігнорували, вбачаючи в ньому «отпєтого націоналіста с топором за поясом". Неоковирно виготовлений топір наганяв на східняків жаху: «Єто же гільйотіннік».

До підсолодженої абсурдистики губатого екскурсовода прислухались самопальні екскурсглитаї. Вигадки Дрюші ставали і їхнім надбанням…

Нуська Микицей з Поляниці вже навішувала мандрівцям:

- ...А за отими горами Європа. Люди наші уже й худоби не тримають, бо свині, корови, кури втікають в Євросоюз... Їх йдуть шукати хлопи і теж там залишаються, а бабнота тут з горя спивається...

Дон-кіхот Хамалуйський і Санчо Панса Семко Ергерцогський на третій день зустріли на теренах заказника старого друга - екстремала Славка Бровка з броцаком за плечима і псом на мотузці при нозі.

Бровко аби не пояснювати своєї присутностності на Скелях через 15 хв. продемонстрував своє хобі. Між буками він побачив компашку туристів, що розважалася. Вони з вогнища стягували побратимів кавказьких народів - шашлики, що стали невідємним доважком ладшафтів бойківських гір.

Бровко нагуджав на шашкликожерів спеціально навченого пса, котрий теж називався Бровко. Навздогін гукав:

- Люди, вовк! Люди, вовк! Ой, ой! скажений!

І Бровко, підвиваючи, кинувся на туристів, які «не поняли прикида» але на всяк випадок дременули від роззявленої пащеки, що вже наздоганяла якогось недомірка і лоскотала його за литку. Поки чотирилапий Бровко проганяв зайд, Бровко двоногий, тримаючи в руках напоготові роззявлений рюкзак у два скоки опинився біля вогнища і зі столика згорнув у «їжмішок» поживні радощі, поманив друзів за собою в старий бандербункер.

- Вони сюди припихаються їсти, не можуть наїстися дома? - виправдовував свій промисел Славко. - Природу загівнячувати тут нема чого. Ці вульгаріс номіс - ганьба Бойківщини.

Прибіг гавко і, як ні в чому не бувало, присівши на задні лапи, зазирав Бровкові в очі, щоб поділився взятком...

Подивовані таким оригінальним способом зарібку на прожиття, чічерони застерігали Славка від лиха.

- Киньте ковбасу і пийте кефір! - нагримав на друзів Бровко і прогнав.

Наступного дня, на щастя, чотирилапого Бровка пристрелив дільничний міліціонер, а дволапий утік з трускавецькими туристами...

На Скелях заробляли гроші всі, кому не ліньки. Окрім держави, хоча Скелі були державним заказником. Так, один з ловкеньких скелелазів пропонував туристам на недоступнім схилі скель зробити змістовні написи: "Тут був Вася! З Тернополя", "Тут був Петя. Харков", Едік, Адік, Ерік тощо. І всього за двадцятку. Якась дама замовила собі такий напис нижче пупця, щоб показати колишньому Ванічке, аби не думав, що Варєчка нікому не треба. Ой варила в Варі голова.

Сміхуюватий Артим Юсип за десятку розповідав споживачам сміхотерапії анекдоти. На тверезе життя не ображався.

Посаду коновода за велінням заступника О. Довбуша, був таки змушений зайняти Семко. Прудкий сивий кінь в яблуках харапудився смоли-бороди брюнета, викидував колінця. Скинув, наприклад, туристку з Єнакієва. Вона, вдарившись до кореня бука, на лівім боці лиця стерла дорогі румяна, кричала: «Убілі нєгри!», вимагала не тільки повернути гроші за послугу, але й відшкодувати моральну шкоду. Семко поки намагався вгомонити коня, той копнув його туди, куди заборонено копнякувати чоловіків. Семко від болю сикотів, плигав, мов австралійський кенгуру, смикався, танцюючи танець «африкано-аборигено», що мають на собі з одягу тільки "сопілку" на третій нижній кінцівці.

Туристка співчувала танцюристу, реготала, хвалячись усіма 30-ма поремонтованими зубами. І це Семка врятувало. Постраждала відмовилася від сатисфакції збитків, позаяк кінь відплатився за заподіяну їй шкоду. А Семко відмовився від посади коновода, заявивши наставнику:

- В мене ні двора, а тепер не буде й «кола», якщо ще раз так кінь копне. Ти мене зрозумів? Я подаю у відставку!

Дрюша зрозумів, оскільки після цієї заяви запропонував другові чергувати з конем біля кнайп на підступах до Скель, де не було конкуренції.

- Ти кониченьком тих, хто не зможе після п'янки перебирати ногами, доставлятимеш за вказаною ними адресою. Знов свіжа копійка. Ти би міг бути за сумісництвом і масажистом.

Семкові доста було кінського копита, тому категорично відмовився бути коноводом, як і від стародавнього повітря, у якому чувся стогін і плач англійських і французьких привидів, крики Чінгісхана, стогони побитих бандерівцями трьох тисяч енкаведистів, а не тільки сморід кобилячого поту, форкання коней і покашлювання Дрюші. Він утік ще й тому, щоб не бачити, як нащадки татар, козаків, енкаведистів - витрясатимуть з брехливого «хамалая» душу. До того йшлося.

За кожним буком Семкові ввижалася смерть. А влітку так хотілося жити, не вірити примовці Дрюші: «Бомжі живуть злиденно, зате недовго».



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS