Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Вор вимахував уже кропилом, обходячи пансіон, і гукав: «Ізиди, сатано, а оселися святий дух з тими, хто тут замешкав!», як з кущиків калини вискочив Василь Гугнавець, що повертався з творчої прогульки. Він впізнав колишнього номенклатурника, який дочекався капіталістичної ери і останнім часом спеціалізувався на шахрайських оборудках.

- З ього агкий йондз, як з ене ощі ...ана Хгестителя. ...айшовся ені онтифік овбаний! - заволав журналіст. - Вінх амх, пахтлаті онечка, поаже, е комагам ала затогчують. Я ого сто оків гнаю!

- Васильку, не кажи такого, май повагу до сивої бороди! - Всі ми - брати во Хресті, - заступився за хрестителя остовпілий Сергій. - "Зоряне небо наді мною і моральний закон у мені: се дві найвеличніші речі на світі, - під'єднав Канта, звертаючись до побратимів. - Засіваймо душі наші втіхами!

- Брат я ваш, брат, панове.Теж продукт сучасної цивілізації. Працювати кропилом, кадилом, грошилом - моє хобі, - боронився святитель.

- ...акгих огців - гой га! Стагиий апойщик! - гойкнув Василь.

- Ви на нього не звертайте уваги! Може, ви й не з нашої опери, але при всій повазі: розділіть з нами радість новосілля, - не зважаючи на риторику Василя, просив отця, що грав у вищій лізі, Ін Яз.

- Я, Васильку, деякий час побуду з вами, якщо знайдете для старих мощностей ліжко, - завершивши ритуал, сказав кропильник. - Не кличте мене киром, Сергію, хоч воно мені й миле, я псевдоотець - художня самодіяльність. Я хотів би використати останню нагоду щодо приборкання мільйона. Але про це пізніше...

- ...атер акаоній ичте (патер Макароній кличте - тут і далі переклад мови Василька на зрозумілу автора), - спорудивши криву усмішку на шкапистому обличчі, підтороченому шпаковитою борідкою, мовив Василь, пропустивши повз вуха інформацію про мільйон.

Перегар, що досі тихо сидів у будці, вивалив плескатого рожевого язика і загарчав на Василя, наставивши дрібні, наче пінопластові білі зуби, і той припинив говірку. Можливо, й тому, що, глипнувши на банкетний пень, побачив на нім осяйні пляшки з тою, котра пускає пил у вічі, радощі в голову; благодать в утробу, до яких залицявся дитячою усмішкою Семко.

Вони врешті таки розсілися за пень-столом, наче пеньки справжнього ПЕН-клубу. Яз, зважаючи на присутність кира, запропонував перед тим, як споживати дари божі: криві бутербродики, криву тюлечку, салонько, перехреститися.

...Здригалася вігвама від тостів за знайомство, дружбу, щастя, здоров'я і любов. Третій тост, як прийнято в кращих домах України, підняли за жінок. Вигукували: "Будьмо!!!"

Приймаючи дари Бахуса, дещо очмарілий кир перед тим, як перехилити, перехрещував чарку, приговорював: "Ізиди сатано, останься чистий спирт! На многая літ: голову в фосу, ноги на пліт!", що дратувало Сергія.

Василь лупив, як море хвилями камяний берег, язиком по верхнім березі рота чи писка, лакомо залигуючи інгріндієнта - сало.Хоча перед тим казав, що не буде, бо воно було загонуте у «бульварну газету»

Перепадало і Перегару, що крутив обрубком хвоста і покашлював, коли проковтував шматочок хліба, просякнутого горілкою.

- Навіщо ви, преподобний, під ксьондзяру косите?- зітхнув між тим цямкотінням, яке зводило гугнавцю вилиці, зачмелений Ін Яз. - Мало хіба є інших способів добувати чесним способом на прожиток?

- Це - голос Судьби, брати мої! У мене місяць тому вкрали машину, мою «Октавію»... - ошарашив бенкетників «батюшка». - Поцупили документи...

- Ви автобомжик? Я з таким вперше бачуся! - засіяв Яз від того, що здобув для товариства ексклюзивного брата. - Зустрічався з кузовиками, ельджістами, люкістами, дачниками, кущовиками, бігімотами...

- Шо и його ухаєш, - надимався Усиль, у которого налагоджувалася дикція. - Діректор - антюра, шахрайоза і авдавака. Після е двох елишків ін стане Папою имським. Після пяти - арством Божим...Я ого наю. Пєм!

- У машині були всі мої статки. Залишився я на світі білому наодинці з своїми інтересами... - кліпав очима, нарікаючи на долю, «діректор». - Не задокументований. Людина без документа ніц а ніц не варта! Хоч ти є, але тебе нема.

- А во ми, гуманісти, без документів і процвітаємо. Головне - свобода, рівність, братерство! Не гризіться, Боженька добрий, - відвертав свою скибу, вправно працюючи щелепами, Соловей. - Ліпше розкажіть, як ви затесалися в духівники?

- Я, «соловейку, рідний брате», змалечку мріяв стати священиком, як мій дідусь, - запирожувався Вор. - Я вже у чотири рочки заявив, як виросту, побудую собі хатку з хрестиками, помазаником божим буду... У золотих філонах пливтиме кораблик мого життя. Але тоді на священиків не вчили, а на підручних диявола. Тоді Бог був заборонений. І моя мрія пішла спатки. Однак вона дає про себе знатки кожен раз і в такий ось ганебний спосіб. Я генетично закодований. Це - у крові. Мій дідусь і батько були священиками, а прадід війтом… Воно вам треба!? - обірвав монолог, мало бракувало, аби на п'яну голову не розкрив іще однієї сокровенної таємниці свого родового дерева, не сказав про те, що прапрапрадід Лев по батьковій лінії був львівським катом, що його дочка, до якої ночами навідувались душі закатованих батьком людей, зійшла з розуму і теж повісилась.

Семко мастив губи і бороду кривими бутербродами з салом, бурмотав, не заглиблюючись у парадигму говореного. Принесене "отцем" говорило набагато більше о його божественнім походженню.

Ін Яз, уже скинувши на той час з піджака сорочку-рекламу банку ПУМБ «Я ГРОШІ», перехрестився і гикнув:

- Давайте знайдемо ваше автонько. Може, ви підчемеричені забули де його припаркували? А може, в нього блискавка вдарила, воно завелося і поїхало в сутичі... Бездомні на колесах - сила. Возили б автом металик на брухтовню. Зажили б на повну губу...

- А звідки тачку увели? - аби не виглядати ненажерливим поліном, запитав Семко. - А який в неї номер?

- Я поїхав на цвинтар до свого друга, що спочив у бозі. Я люблю на кладовища навідуватись, як на фотовиставку портретів. І живих в тому числі. Там можна підчепити грошовиту вдовичку. Вдовиці на могилах продовжують зясовувати стосунки з померлими чоловіками... Машину залишив коло брами, повернувся, а її шляк трафив. І номера не памятаю...

- Мимоходик, евно, одумав, о асника пооваи, йму легковик уе похи й спе, аби не мок, - Василь щирив у посмішці зуби, як у бобра чи в нутрії: не міцні, а лише два. - Так обі еба, и не одного ой во...

- Лишімся того! - сказав Ін Яз. - Добре, що вас не вкрали, пане кир; добре, що ви з нами; добре, що все окир. У всьому винні плями на сонці і магнітні бурі. Закусюйте, не встидайтеся.

Підкрутивши звук до нормальної вимови, Василь й далі впихав Вороплянові за пазуху ярича:

- Не грай, іліта, клона з коліна иколи удоворця: не еши. Завів борду, і дає, о одібний на Бога, і Бог ому все спише... Пеега, киш під ліжко! - заодно накричав на пса, що зазирав йому в нечемного рота, де співалася пісня: «Ой у роті два пеньки схилилися до купки». - Єм!

Василь знав Вора ще тоді, коли він був діректором, приїжджав у костюмі «з голочки» у редакцію газети, де Василь після університету починав карєру, до друга по бабах і горівках: Олекси Дракуляка. І вони їхали пропивати поблажливість радянської влади, псувати жінок і засмічувати гори, а тоді видумували новини, щоб Дракуляка не сварили, що пропив день. Аж доти, поки одного п'яного дня директора не винесли з кабінету. А як винесли, то вже більше не занесли.

- Розкажи, Васильку, яким ти на радіо був шаленим Філітоном, - натякав Вороплян на псевдонім, яким тоді підписував Василь свої замітки. - Ну…

- Пішов ти, ело і юди, на агарі і сутичі! - фиркнув Василько, бо не любив свого минулого, котре стелилося не барвінковими, алкогольними стежками.

- Як то було, Васильцю: «Добрий вечір, товариші! Починаємо нашу ранкову радіопередачу»?

Як-не-як, Васильцьо довший час працював на районному радіо, сповна задовольняв райком партії, бо справи у районі йшли геть кепсько, а з того, що гугнявив диктор по "колгоспнику", мало що можна було вирозуміти. Облаював Василь трудові колективи, що поволі наближують комунізм, шпетив прогульників, бракоробів, бюрократів, доярок, їздових... Навчився у Дракуляка вигадувати новини, пити. Бо чим більше випивав, тим зрозуміліше говорив. Але, коли, монтуючи одного разу передачу, гнучко вилаявся, пославши передовий загін пролетаріату - комуністів - на три веселі букви, (із плівки лайку не стер, вона розбіглася дротами до тисяч осель) - урвалося. Хоча саме ця передача забилася в память трудящим, котрі зачекалися правдивого слова, якого на 200% заслуговувала керівна і спрямовуюча. Післання викликало хвилю листів, у яких слухачі просили повторити передачу. Але то вже не було кому. За те, що послав партію, Василя видалили і з партії, і з роботи. Якщо до того він пив по непарних числах, то після розрахунку і по парних.

Аби спокутувати вину, хотів співати у церковному хорі, і туди не взяли. Бо коли співав "живущим в горбах живот дарував", то так вимовляв слово "в горбах", якби кувалдою забивав у домовину цвяхи. "Супругу" достроково відправив до праотців, щоб не заважала пропивати квартиру, і ходити по презентухах новоявлених геніїв. Відтак серед людности безхатьків збирав матеріал для написання роману «Житіє преподобних бомжів».

- За собори душ наших! Будьмогей! - проголосив тост Ін Яз.

- Лий, Пернатий, по вІнця, щоб пити до кІнця! Я не люблю попів! - скаржився представник директорату, що майже не їв, лише хліб нюхав.

- Як ви не любите попів, коли самі піпуєте? - дивувався Ін.

- Не люблю, коли наливають по пів, люблю по повній. Жизнь одна, пий до дна! Не п'ють тільки верблюди у пустелі, бо там нема що!

На десерт Яз подав товариству піраміду «київського торта» ломтиком, знайденого на звалищі. Прикислого, як бомжарське житіє, але на пяну голову «солодшого, ніж достатньо», а також пісну каву «еспресо на шпацер» - як у кращих кавярнях Львова.

Як християнин і продовжувач народних звичаїв, Ін Яз дякував киру за гостину, насамкінець затьохкав:

- Наш кируньо най жиє, най нам питва додає, сотвори йому, Господи, многая і благая літ.

Бомжарське птаство закрякало: «Многая літа, многая літра».

Поки ще жеврів вогонь, а пяні комарі вже не викомарювались, пульс фестивалю підяскравлював щербатий сміх, та пісні. Вокальна формація була уражена синдромом ліричності.

- Ей ви, бомжааари, куди поділись ваші чааари…- заскиглив пісню-пародію на «Стожари» Василь.

Вор на прохання «пташкограя» виводив улюблену: "Там у Львові в магістраті висить гапка на шпагаті".

Пернатий що більше випивав, то більше хрестився, йому за благодіяння хотілось присвоїти киру звання Папи Римського Воропляна Першого, заспівати безбожну пісню: "Ой боліли в дівки коліна" (з наголосом на останньому складі). Та не смів, бо то йшлося про вищекоління, а поряд папа. Він ще хотів запитатися, що то за такі у поляків ксьондзи, що називаються пантофлік і проборщ, і чи у них нігті ростуть, але Семко не давав. Напомпований під 30 атмосфер, він кричав-хвастався:

- А ви знаєте, орангутани, що я - онук ергерцога Фердінанда!? Ви не знаєте, що я а-ха-ха з поріддя монархів Європи, бо якби ви знали, то ви би не тотово… зінген унд шпрінген. Я ще буду! Я схожий на Франц-Йосифа. Я волосатий! Мені бабця казала. То вам так не минеться, чепіраті, дідько його бери! Я - імператор Франц-Йосиф Другий в екзилі! Я приєднаю Австрію до України! Тоді ви інакшої заспіваєте! Ая! Полегоньку, Юзьку, грай, бо-м капусту їла!

Вже ніхто нікого не слухав. Перегар теж затягнув якоїсь на собачій мові з англійським приспівом «ауаввв». Десь на цвинтарищі його підтримали гавкотом одноплемінці, а може, й небіжчики з нудьги вили. «Імператор в екзилі» чіплявся до обезхвощеного друга, хочучи його пригостити «сльозою». При тім приказував: «Тверезий на пянці - рускій шпійон». Перегар утік. Тоді Семкові забажалось влаштувати танці. Він витягнув з-під пінопластової подушки смальц-краватку, причепив її на груди. Голосисто затягнув:

- "Грооммму не боюся, дощу не бажаю, кого вірноо люблю за тим посихаю…». Ех, Бомжеліку би! Бомжесу! Голу, босу і золотоволосу! Цілуватись хочу!

Усиль перебував у передостанній стадії радощів і замість того щоб красномовно вимовляти слова, почав рохкати.

Феєрія чорнобрового вечора перейшла в ніч. Вогнище перестало шипіти. А за ним і Асиль. П'янке солов'їне тьох, жаб'яче ква, стрекіт коників врешті заколисали вігвамівців. Ніч простягала руки, щоб пригорнути до себе дітваків природи. Всесвіт, який нас дратує, на мить вимкнувся!



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS