Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Про Людвига 16-го, ген. Попандопула і Гермафродита

Семка і Соловія, котрий одягнув маринарку задом наперед на нижню частину свого стрімкого тіла, зелене братство відправило на виставку досягнень молодої демократії: до міського смітника №3, де містяни на бетонних плитах розкладали свої поїдені роками і міллю, розфарбовані плямами, маєтки. Валялися тут гори викинутої столярки, на зміну якій валили з Європи металеві вікна і двері. Тому табірники завше мали на розпалку сухі тріски і дрова.

Семко як вождь червоношкірих, зробив собі з скриньки від масла "Пан Коцький" гофровану спідничку і обв'язав дротом, щоб своїм клунком, не привертати уваги тих, хто може трапитися по дорозі. Боявся особливо жінок, які могли його зґвалтувати. Спідничнику не пасувала чорна борода, він не вписувався у пейзаж, начебто з Шотландії приїхав.

Розжитися на перфектну упряж - марна справа. На стінці висіло дві пари старих поруйнованих колготок, чорна вилиняла футболка з потертим написом на спині «Солоденький зі Львова», та зелений фетровий капелюх, подірявлені фіранки. То наші богатирі тут же колготи натягли на себе, хоча ті були й короткуваті. Зеро в капелюха вбрав свого малого і мав вигляд стильно гульфикованого короля Людовіка 16, а Яз - служки його, бо вже на піджак натягнув футболку, стегна загорнув у фіранку.

Зате вони знайшли два тендітні пакети недоїдків, пляшку від коньяку "Жан-Жак", з якої смерділо самогонкою.

Новоспечені лахомуди змушені "розминати копита", оскільки їх замітила ніцанка і зарепетувала: "Маніяки!!!" й накивала крупнокаліберними сідницями у напрямку бетонних нетрищ. Семко з Соловієм, навчені гірким досвідом, цофнули в окіп звору і стежиною - до таборівки.

Василь теж не дармував, а пішов до кооперативних дач, і звідти вже повернувся у штанах з червоними лампасами, мав вигляд недоробленого генерала Попандопула. Ця одежина здивувала Яза, бо як могли потрапити генеральські штани у місто, де генералами й не пахло. Але він помилявся.

Пошуком щастя в найближчих кущах займався і п'яний Вор. Він колись в цій околиці знайшов був кілометр широкоформатної залізниці, що тяглася сталевим спрутом до прядильної фабрики, яку за грубші гроші, ніж продали фабрику, здав на металобрухт. Дочці за виручку віллу під Львовом, у Наварії Новій, купив. Але на цей раз йому щастя шкірилося тільки жіночими озимими панталонами кольору юної весни, і бордовим поїденим капелюхом, що висіли на тичці, виконуючи арію опудала. У цих інтимних уборах Вор уподібнювався до гермафродита чи трансвестита, у котрого почалися місячні.

З приводу незбагненного дефіле «живого опудала», братство, побачивши його, трясучи бородами, кепкувало.

- Не сушіть бивні, вітчизни сквернії сини, я завтра куплю собі не те що костюм - патетичну сонату! - знімаючи «шаровари», заспокоював їх завстиджений Вор. - І па-па, дорогі сеструники! Ви ліниві, як ліниві вареники! Ви від марксизму дійшли до маразму! Ваше життя - травма! З вами навіть з мільйона каші не звариш! Воші - не моє хобі. Воші обсідають нещасних, а щасливих обсідають гроші.

- На яку наглу село невмиване упить вбання? - нашорошив вуха Василь, гадаючи, що Вор уже зустрівся з мільйоном.

- Ади, за капелюх! - сказав Вор, одягнутий лише в капелюх. І продовжив: - Бомж без капелюха, затямте собі, ніц не варта. Він носить капелюха не для краси, як ловелас, а для грошей! Капелюх - це один з його інструментів гри в достаток...



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS