Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Куди чорти Вора носили

Сказавши водієві, коли підїхали до «Канар», "шалено дякую", Вор направив стопи свої у напрямку вігваму. Ніс кришталеве немовля-сулію, робив йому «глазкі», посміхаючись, мов до онука.

В таборі - порожньо. Оголивши до пояса бліде, армоване ребрами тіло, віддихався, перевдягувся у нові труси, і замість того, щоб працювати над бізпроектом, за традицією запійника-довгобійника, падав у алкогольний транс: галайкав, вип'ялював п'яні баньки на дуба, читав вірші.

Ти дзьобнув самогону з кварти

І біля діжки в бруді спиш, -

А там десь голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж! -


звалилося з пропитої пам'яті і вдарило у голову максиморильське чотириряддя, що свідчило про приналежність Вора до начитаної нації.

-Тьху! - сплюнув. - Прости мене, Господи! Париж? Це там, де в ліжка подають спершу жінок, а відтак каву! Примерещиться таке! Версаль. Ще півлітри не випив… Давай, Париж, на брудершафт! За тих, у кого пляшка - нанашка, а кум - чарка!

І знову набулькав у синеньку пластмасову чашку.

Після п'ятої чи шостої чари в смарагдовім раю почалися скандали. Привиджувалася Вору рухлива зелена чортівня, що обступала бомждім. З кущів у напрямку небес летіли на конях не вершники без голів, без тулубів, а тільки їхні ноги, руки, безліч вух. Він затулив праве око латкою, щоб не бачити в ефірі цього чортівського шабашу. Але то не допомогло. Порвавши шнурівку, окозатулку кинув у кущі.

Потім зачемериченому привидівся далекий прапрапрародич у одязі ката з червоними прорізами в каптурі на очі, що спалював 1641 р. у Львові шахрая і злодія Альберта Ворземського. Останній, підвішений на хресті, ноги якого знизу вже лизало полум'я, несамовито ревів…

Протирав затуманені, очманілі очі, видіння-мерехтіння, зникаючи, викликали інші. Підзаряджався ще, щоб тримати форсаж, щоб прогнати примар. Проте ці заходи не давали бажаного ефекту. А навпаки!

Крислатий дуб інсталювався багаторогим дияволом. З кудлатих рогів-трубок скапували дитячі домовинки, падали у траву. З трун-колисок вискакували чортенята в мантіях, що хвостиками чіплялися за гілля дерев, наставляли йому червоні язички, ріжки і дурнувато, по-лелечому, клекотали клювами-штопорами. Небо причавлювало: з нього падали бронзові скульптури В. Леніна.

Вор ту бісоту, заганяючись, почав ловити поза кущами ліщини, свербивусу, виганяв палісатком із зарослів ожини, аж носа подряпав.

За цим гаспидським заняттям його застали Василь і Семко, що дещо "на гражданці" прифраєрилися і мали вигляд піхотинців, котрі повернулися з наполеонівської війни, принаймні з-під Ватерлоо.

- Куди тебе чорти носили, Вор? Ми за тобою шукали…

- А що і ви бачили?

- Бачили, бачили. Як тебе звіздячили. Пітекантропу в трусах або пити, або жити. Делірій в тебе за сценариста, - по-науковому висловився Васюня.

- О, ти де такий бутельброд роздобув? - вказуючи на симпатичну сулію, що яскравіла на пні, запитав Семко. Притьмом налив собі і проголосив: - За наше життя до дна, хоча йому гривня ціна! Дай Боже!

- Славайсу, біла гарячко! Капут на під'їзді. Не ковтай більше, іректор, бо то вже ерший дзвіночок, - уливши у грудну клітинку кухлик, повторився Василь. Повтирав бороду, налив собі і Семкові ще.

- Хто би казав! Ти сам, цвіте мій рожевий, перепрошую, - неорана нива!

- Якщо дідьки і вожді у прямому ефірі, а мужик тільки в нажопниках і заталяпаних ногах - серпанки білочки... А ще збирався Ейфелеву вежу загнати на металолом. Ого! Аби не спорудили тобі вежу на гробі! - зиркав і очима, і зубками на товариша Василь, у якого проривалася нормальна вимова.

Семко мовчки вигльогав дві стопири. Аби прогнати спрагу, взяв до рук ложку, зачерпнув з прокуреної каструлі захололої картоплі.

- Труни летять! - тицяв рукою у бік гір Вор. Відтак схопився на ноги і чкурнув у вігвам, бо на небі - безліч сліпучобілих літачків-хрестиків і трун. Боявся, що коли падатимуть, його протаранять.

Ці марення відомі товаришам. Вони знали, що біла гарячка, коли залицяється, то міцніше кохає від будь-якої білявки. Хоча Вор казав, що це в нього від печеної пророслої картоплі, котрою перед тим напихався, адже гаряча картопля скажена, бо від неї собаки скаженіють.

Однак панство знало, що то не так.

- ...ебе Бог карає за антибожі витівки, сто дідьків вселилася в утробу твою! - картав Вора Василь, котрий свого часу отак ловив бісів-жабок у своїй підворітні, аж поки не випав з вікна і не опинився з двома поломаними ребрами в лікарні. - Може бути, вони тобі чорну картку виписали. Гляди, щоб з піп-персони не став гріб-персоною. Не пий, крихітко, бо підеш на звіт до Бога.

Василь витягнув з подертого пакета скриньку з гнилими цитринами і в чорну крапочку бананами, поклав на пень поряд з сулією.

- Ей, іректор, йди, акусиш. То троохи угомонить воїх остей.

- Нема в мені нечистої сили, Васильку. Я лише один гріх за своє життя вчинив: зі злості кота втопив, котрий котенят позагризав. Мене отой котяра найдужче мучить. Я поїду в Страч або в Зарваницю, або Крехів до сповіді, і котячий гріх ієрей мені відпустить.Поки перенесуся до Раю, я ся покаю.

Цинік Василько з того одкровення, наставивши боброзуби, сміявся, похитуючи головою. Спотілий Вор, залізши на тапчан-двері, притих.

Семко і Василь "сльозоточили" напропале, аби менше пійла лишилося "забіленому". На допомогу їм прилиндав Ін Яз. Не з порожніми руками: приніс на закуску пакет свіжих лисичок, щойно назбираних в лазах.

- А може, то, коштовні друзі, Бозі кара? - дізнавшись про ситуацію, і випивши за здоров'я Вора, сказав Ін Яз. І продовжив: - Чорти-хлопята і малі чортенята, вимітайтесь з нашого єпіскопата! Свячена вода, забери все зло з чоловіка від нині й довіка. Ісусе, захисти, розбуди в нім Бога! - Він тричі сплюнув. - Слина - вода, моча - пиво. Гони моя слина, нечисте із раба Божого, як гнав Христос бісів з обриву. Амінь! - Він тричі перехрестився, тричі сплюнув і тричі запричастився - «просльозився».



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS