Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Траурний мітинг

Умиг ока моторні могилярі взялися оновлювати яму, з якої благополучно вирвався т.в.о. покійника. Старший отець, котрого мало що не збив з ніг небіжчик, пополотнілий (йому тряслася нижня губа, що відпадала, як відірвана підошва, якби вкусила її оса, котру щораз облизував, аби приклеїти до верхньої), не міг вести за уздечку своєї проповіді. Він і на тихих похоронах не умів, а про Бамбулу, котрий був атеїстом, саме під його командою партопричники розтягали і палили церкви, каплиці, валили хрести, полювали і на нього, що підпільно сповняв церковні треби, за призначення на парафію хабаря взяв, то й поготів.

-…Відходять... відходять кра… сини цієї землі, цієї землі, - збентежений Дядя Бодя пошкрябався хрестом за вухом, де дрімали під черепом святі глаголи, щоб розворухати їх, аби вибрати щось підходяще для померлого безбожника, а може, перхоть тільки свербіла. Жодним шампунем не міг її, як московського окупанта, звідти вигнати. - Але так Господонько наш розпорядився, розпорядився і брат наш раб Божий… товариш Василь Іванович знадобився Богові, тьху! Богові і ангеликам і там він буде пановати, буде пановати, - блудив, наче кусав засохлі палички до пива - язик не слухався. Духівник автоматично чухав хрестом за лівим вухом, а вільною рукою підтягнув штани. - Всі ми відійдемо у світ, де не буде ні болісти, ні страждання. Там царство небесне вічне. А ми, браття і сестри, помолімся, помолімся за його ячейку, ячейку там на небі, - крутив колеса декан; його мохнаті вуха робили якусь фіззарядку, бо не міг ніяк викермувати на рівну дорогу, а брехати не вмів, та мусив трохи, бо влада йому вже завтра покаже, як треба казання казати про державного мужа: не дасть машини поїхати до Ужгорода по "золоту" бляху для перекриття храму. - Не втомлюймося дякувати Богу за його ласку, якою він обдарував… - запнувся знову, пошкробав крупнокаліберного носа, - забравши нашого керівника від нас… дякуймо Йому і не втомлюймось. - Позіхнув і взлостився на тещу, яка його вчора вночі заставила пантрувати процес гоніння самогону з зацвілих повидл, тарганів, щоб добро не пропадало. Продовжив на староцерковній: - В блаженнім успенії вічний покой подаждь, Господи, присно поминаємому рабу твоєму і сотвори єму наконець со святими упокой, ідіже ність болізнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная. А душу його хай Господь поселить там… - запнувся, бо хотів озвучити завчене "де праведні спочивають", але, знову почухавши хрестом за вухом, мовив: - Де він цього заслужив, в душу раба твоєго!

У виступі вродливого, вдягнутого у синьо-золотистий фелон, о. Малика, в котрого цілого були закохані всі парафіянки церкви св. І. Золотоустого - від 90-літніх до 12-літніх, а не тільки в ніс, як перед тим глаголящего, проскакували нотки агента туристичної фірми. Він закликав братів і сестер відправитись на літній відпочинок до святих місць: Єрусалиму, Назарету, Вифлеєму, Риму, Люрду і там їм відчиняться двері у щасливу вічність. Найцікавішим був кінець промови, коли отець замість "амінь", сказав "ок".

"Ну як вони, сучари, живого хлопа закопали? - міркував, не слухаючи промовців, депутат облради, керівник перевстигаючого ЗАТ Денис або Котиско, або Кафтаниско, схвильований чудернацькою пригодою. - Це ж можна кого-небудь схопити і зарити. Закопуй - не хочу! Можливе, отак запорпали не одного. Хіба тим ямам веде хтось облік? Викопали - забули. Отак і мене конкуренти можуть зарити. Треба цим зайнятись!"

Громадську панахиду розпочала Вишивана Чорна Сорочка - мер чи хер міста М. Кінь, до якого очманіло чіплялася голодна цвинтарна муха, сідаючи на його рожеві вуха, з яких, очевидно, пахло аграрним сектором:

- Сумна громадо, брат наш покійний був шляхетна українська душа. Він, як деякі, ніколи не думав про ковбасу для себе, а тільки для України. Не любив бути в опозиції, а при владі. Одважна душа, захисник віри і вітчизни не дожив до того часу, коли наш народ ковбасами плоти городитиме, який він наближував... А шкода! - Схилимо голови над прахом його праведним… - Він, можливе, говорив би довше, але уже три комахи віражували над його головою. Одна з них натхненно чіплялася до суверенного носа, і це дратувало найдужче. Якби мухи знали, яка доля недавно спіткала голубів, коли котрийсь з них смів на голову голови чвиркнути, то би не увихалися так старанно. То, видко, були тупі потвори, селючня безграмотна.

Паламар Господипомило, мов гранатою, махав напуцованим кадилом, щоб хоч трохи розвіяти дим дифірамберії, зачумити настирливих мух і перебити горілчаний запах, що вивітрювався з ями…

«Безсовісні мухи сідають на керівничі вухи... - бачачи як пан Кінь бється з потужною кінською мухою, що гуділа на всі 160 кінських сил, закладав основи іронічного вірша поет Цвіт Вишневий. Він представляв «літературне середовище повіту», і стояв поруч з диршколи. - Вухи нападають на мухи. Де взять такі вухи, щоб не сідали мухи. Замахав муху мухуй, не вимухуйся мухуїнно, мухо мохната»...

Директорка спецшколи, побудованої буквою П, яку називали пацифісти Патефон, а войовничі громадяни Пентагон, діти Гандон - Ф.П. Колосальна - до дзвінкого члена студії, хіхікаючи в кулак, тихо, але вульгарно:

- Мікі, як був малий, штукатурку з мухами їв, й тим мухуйським духом пропах, як війна порохом, тому не має відбою. А Ібанович, не брат, а порядна курбля! За ним уже давно «Канари» плакали. Не одного дочасно відправив до Адама кози пасти. І яма йому спротивлялася. Буде на пательні геєни огненної шкварчати на самім споді. Хотів убити голим задом ярича, а вбив ха-ха-ха кита, и-ги-ги-ги. Я оболдіваю! Настав нарешті хепі енд його хап і енду...Прошу вибачення, Господи! Я також садівник слічного, розумного, вічного, а про мене ні мур-мур...

- Так ви ще живі, Феніто Петрівно. Як і ви той...то й про вас буде мур-мур. Чудово ви сказанули про Енда Хапа. Колоссально!!! - не приховував захоплення Ф.П. римар. Прискорено жуючи гумку, почав хапатись за риму

Хап і Енд, що виросли із хепі енду -

То наш Мойсей, пємонт,

Вкраїну, що здає в оренду...

Зарепаний бомонд!

Зависніть на гіллякі пузаті скотиняки...

У виробника стрункого мистецтва було своє бачення В.І.Б, бо звертався до нього, аби допоміг видати збірку віршів «Бардак вишневий коло хати», а той, сказавши, що це «замах на укріділію», відмовив. Тоді поет змінив назву збірки на «Клен опада» - і знов осічка. В.І.Б. не сподобалась і ця назва, бо асоціювалась з банальним: «хрен опада». Крім того у нього алергія на пух віршів, і в бюджеті на музи кошти не передбачені.

- ...до небіжчика йшли стражденні, як до сповіді, і нині прийшли наші людоньки, а могли піти й в Цивілізацію, бо нині базардень. А бач, прийшли! - підсолоджував діяння покійного ще один виступатор не з нашого міста...

- Що вони на скрипку рибу ловлять! Ми що двох ховаєм? І того, що утік в корчі? - обурювався принциповий бізнесмен Ігор Пришиблюк.

Пентагоновни коментар:

- Не до нього йшли, не до нього! До керівного крісла. Тобі, кріслу-богу, поклоняємось! І нині і завжди. Це з старих звичаїв народу. Примусово прийшли, бо страшили з райкому і рознарядку давали: від школи - по 20 осіб на трумну. Чесний був. Я нарухавала тут сім його любовниць, а в нього їх було з 30. То був бабар вищої категорії. Дівки і горівки йому ноги переставляли. Понароблював бенькартів, щоби у фуру не вмістив. Тепер має на кого реєструвати свої фірми. 30 років будують міський туалет-бундессрат. Школу-пентагон 15 років при орудаціях Бамбули зводили.

За будь-якої дрібниці прискіпувався. Як тільки прискіпувався, у Фені починали зуби фонити. За той час ландшафт її рота змінився, мало бракувало, аби не став ротовою порожниною: випало 16 зубів. Якби ж то випало! Скільки ночами по стінах лазилося від нестерпного болю, тільки їй відомо. Голову простудила, бо, аби біль затих, запихала її у крижану воду. Одного разу мало не втопилася. Гейморит дістала: здирали лице, аби його забрати, то разом і гланди прибрали... Їздила в Кобринськ святого дуба гризти... Мало бракувало, аби алкоголічкою не стала, бо у роті часто хлюпався самогон: від нього біль пяніла і відключалася, а заодно - і оперною співачкою, бо так завивала, як В. Лукянець в австрійській опері. А ходіння по кабінетах естетичної стоматології? Зуби в неї надто вередлющі, естетичні... Бо бабах ходила, зуби замовляла: на небі первак, а в морі рак, в лісі дуб, а в писку скажений зуб... Рятувалася як могла, бо вважала, що директор без зубів, гірше, ніж без мозків, то відразу видко. Хіба тільки її рот постраждав? В багатьох директорів сотні зубів конало в муках від знущання Василя Ібановича над владним організмом.

З його забаганки змушена була наймати для школи додаткову прибиральницю (її функцію виконував свого часу й Семко) з прибирання території від використаних кондомів, стирання зі стін паскудних висловів, про які частково ми уже згадували; в тому числі неграмотних, в тому числі на директора, що її дуже боліло, бо хтось з «пентюхів» писав про неї неправду: "деректорка ТУЙ", а завуч, Яр Петрович, - навпаки: ТУЯ. Той настінний паскудопис бачив В.І.Б. і обурювався незнанням учнями рідної мови, родів іменників.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS