Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

1

Зранку робочий люд Ніца, поспішаючи на роботу, містушився, як завжди, в переповнених автобусах, наступав культурі на ноги, тиснув на грудне господарство ясних пань, дихав багатогранним, якщо не поліфонічним, перегаром, позіхав, квоктав, обточуючи відпочилими за ніч язиками новину.

- А ви чули що сі стало? Увесь заслинений райком, уся гадміністрація з усіма керуючими і гальмуючими обкакалися...

- Нарешті... Іяй! А то чого?

- Ади, на поминках Альфабета Бамбуловича. Того, що акулу у Африці прикнокав... А в його яму заліз якийсь бомж і поховався.

- Що ви чуш несете! Василь Ібанович був культурний. Я його знав. Бомж - інша справа, бо він, коли голодний, то й не таке може вчудити.

- І цвинтар не робит, бо коли ховали Бімбулу, подзвонили, що замінований. Смерть уже пішла у безплатну відпустку.

- О Господоньку! Був у місті один спеціліст по акулах і того обезвредили.

- Не вигадуйте! Оргії поминок боком полізли. Бо ті мнясожери там обжерлися до сракульозу. Кажуть, один навіть лопнув.

- Лопнув чи пукнув?

- Спершу пукнув, а тоді лопнув. А яка різниця? Сам факт інтересний.

- А видите. Мудрий каже: горе не тому, що земля на ньому, а тому, хто ще по зашмуляній землі повзає. Маєш!

- А я що кажу. Мудрий не їсть крабові патички, прімаси, а фасолю з власного городу, бо, перепрошую, хоче бути здоровим, пердоздатним. Оди сестри Кароліна і Фасоліна з Центра Європи - заслужені донорки - кров здають роками. Їх питають: звідки тої крові у вас ріки, а вони кажуть: ми їмо фасолю. Це таке діло! Хто їсть фасолю, з того ще можуть бути люди! Не бійся, олігархи фасолі не їдять! Натискають на сир з пліснявою

І справді похоронний пікнік, незважаючи на те, що відбувався на веселій хвилі, спричинився до надзвичайної ситуації. Питва та закуски загниваючої Європи не пристосовані до укрейншлунків, обернулися "воплями Пузотрясова". В інфекційному відділені лікарні, одні двері котрої виходили у сад, а інші на той світ, запахи, що хоч святих винось!

На п'яну (пяту) годину ранку уже 63 пікнікісти були доставлені сюди з гострим харчовим отруєнням. Пять осіб у тяжкому стані відтарабанили у відділення реанімації обласної лікарні.

Палати відділення наповнювались, як трюми пробитого кораблика. Одні рикали, вертаючи спожиті їдла, інші блювали, рикаючи, бо вже їм кишки виполоскало, ще інші одночасно і блювали, і рикали, і стогнали під крапельницями від підвищеної температури тіла, промивання кишкотрас.

Медики, як і каналізаційні мережі, упрівали, бо таке раз на сто років трапляється, щоб підлеглі керівниченькам промивали, ну хоч не мозки, та все ж! Тому й увихалися, аби відомстити і за малу зарплатню. Завдячуючи їхнім старанням з поминальників цідилося двома, а то й трьома отворами в тисяча одну струю, під тиском до двох атмосфер навіть.

На повну працювали крапельниці, туалети, до яких стояла черга керівників з переплетеними ногами. Ба більше, навіть персональний туалет начальника відділення Водимира Целібата (Циферблата) працював по повній програмі, захлинаючись від добр владців, які нарешті розкошелювались і дармові їдла віддавали анналам білолицих унітазів. Котрийсь сер навіть волоським горіхом бавхнув, очевидно, затикав заднє місце, аби вгамувалося, припинило викидати магму.

Рядові урядовці лаштувалися в травах запущеного прилікарняного саду. Їх «пані» щебетали-перекликалися з досвітніми птахами. Соромязливий держслужбовець четвертого рангу п. Настунька, тримаючись за кущик бузку, присів над обривом, аби вицідити чергову порцію болю, тримався за гілочку, як кліщ с..ки, та галузка обламалась і він разом з рангом летів, як трактор пердів, тремтів, впав нах дах приморгу, проломився, обробився, потовкся. Однак, за словами очевидців, співав пісню «Ти цілуй міня вездє, я оброслая уже», ще зміг власними ногами доплентатися до моргу, яким закінчувалася вуличка Укол-стріт.

Підвозили, як з поля бою, блідих, з виряченими очима, черевами свіженьких, але вже запраних жертв поминальної гульні. Їх зустрічали санітарки, видавали кожному по рулону туалетного паперу «Обозреватель».

Багатьом постраждалим привиджувався персональний хепі енд світа! То вам не жарти! Масове отруєння начальства обезглавило повіт. Зранку до білого дому не було видко, аби хтось з урядовців трюхикав похмелитися, видудлити філіжанку кави з кожушком. Свіжозаповітрені кабінети - порожняком!

В.І. Шмурдячок дізнався про викидні сконалого В.І.Б., і працівників ресторану "Чорний мочар", аж коли небеса ввімкнули світанок, випустили на пашу сонце. Вбачав у масовому отруєнні влади диверсію проти нього особисто, доповнення до диверсії цвинтарної.

Перебуваючи у роздвоєному душевному стані, почувався і щасливим, і нещасним. Щасливим від того, що в нього пропав апетит і він під час поминальної трапези майже нічого не їв, тільки пив воду "Мороша", що таки в цім випадку була хороша. А нещасним, бо готувався до найгіршого. Він був впевний, що це вже гаплик його кар'єрі остаточний. Не дарма йому снився лев з головою губернатора, що півночі гасав за ним у торті-колізеї.

Щоб не бути білою вороною, не одірватися від команди, додумався випити трикратну порцію дювалаку, на додаток кінську дозу рецинової олії. Це в нього малося на кожен раз, бо його останнім часом не тільки запори, гази мордували (в тім числі природний газ, що подавався у повіт з перебоями), але й губернатор Перешиваний.

Зателефонував головному лікареві і зліг у палаті для заслужених хворих.

Скандал набирав обертів національної вібрації. Де ж таке видано, щоб той, хто власним тілом прикінчив акулу, і той, хто його ховав, вивели з ладу понад сотню держслужбовців і бюджетників. Інтернет гудів. Чого тільки не знаходили в його безоднях. Наприклад, що «пана Миколу Акулу з ревнощів убила китиха, відгризла йому спершу достоінства, а тоді ноги, руки і все решта». То й ховати не було кого. Яму, як вияв благодійництва, піднесли під захоронення найстаршого бомжа планети. З горя і керівництво повіту, якому підсунули самопальне віскі, перепилося, сім осіб дало дуба, двох контузило, один пропав безвісті.

У фейсбуці можна було прочитати, що зник Г. Шубравець, котрий впав з липи на морг, задушив трьох померлих. Зі страху, що йому світить 15 років неволі, почухрав у сауну, що разом з кафе при морзі, помився, напився, замовив похоронний марш, сказав: «Усьо, блін, тлін, глупота і суєта!», й тільки його бачили.

Прокуратура проти акули порушила кримінальну справу за ст. 325 ККУ - навмисне вбивство, ведеться слідство.

Але нема лиха без проносу! Уся ця галаслива веремійка спричинилася до підвищеного попиту на туалетний папір. На вулицях Ніца появилися зграйки щасливих людей, обвішаних гірляндами терпаперу або «Шехразада», або «Шехдлязада», які несли з Цивілізації.

Дехто, бачачи паперово-туалетні заворушення, телефонував до київських знайомих чи, бува, СРСР не повернувся, бо підтірпапір розхапують, як стратегічний цукор. Де хтів можна зрозуміти, адже в есесерівську епоху бушували туалетнопаперові дефіцити: 99% робітників і селян не мали зеленого поняття про його існування і користувалися в кращому випадку газетами, претендуючи в Світлому майбутньому захворіти на рак заднього проходу. Більшість совєтіків за свій вік так і не відчула насолоди від шелестіння цього ніжного паперу. Пішли з життя, жодного разу не підтершись видатним досягненням іще 6-го ст. Біднота чудово обходилась без нього, зуживаючи усілякі замінники: їжаків, гусенят, качат, клоччя, цілющі: сіно, солому, силос, соломонаж, лопухи, кропиву, гичку з цукрових буряків, кукурудзяні качани, рашпилі, постанови і матерали зїздів КПРС, металеві стружку і сіточки для миття посуду, старі капелюхи, кирзові чоботи, один боєць востаннє підтерся гранатою РГД-5, - всім, що було під руками. Народ завжди з скрутних становищ знаходить вихід, не чекаючи ласок від держави. І, що цікаво, народні сідниці багаторазового використання, багаторазово ранені такими екзотичними підтирками, при тому не рипіли, сиділи тихо, як і основна маса трударів, знаючи, що непокора пахне концтаборами, а там взагалі проміжини витирають колючим дротом. То нині, на душу в Кураїні припадає по тонні серпапіру.

Хто знає куди завело б це лишенько співчувальників, якби центр світової уваги не пересунувся з Ніца у Голландію, де на вузькій дорозі зустрілись два суперпотяги і відбили 80 пасажирам всі достоїнства. Гієни ЗМІ миттєво накинулись на євроаварію-свіжину, а про «Акулича» забули.

І все ж це не врятувало В.І. Шмурдячка, як і рецинова олія, дювалак, заначка-валютка. Як Той казав, його міг порятувати хіба що надійний друг людства - пістолет, але він до його послуг не вдавався, як і до подруги людсва - мотузки чи там балкона 9-го поверху. З Київгада, надійшла команда «убрать зарвавшегося чинушку», щоб іншим урок, щоб не кортіло шлятися по Єгиптах, убивати мусульманських акул, красти ями, заміновувати кладовища, справляти поминки за кошти Аль-каїди. (!?)

Р. С. Як ми довідалися, до «мінування» покійників прилучився С. Бровко, якому за люстрацію могил, задіяних до виборів, завканарами не заплатив. І він, аби звести дебет з кредитом, зателефонував куди треба, про те, що кладовищу потрібні сапери.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS