Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Повеселілий Вор, облачений в свою стихію, дибав до Кайзершосу, попри яке тягнулись веселоокі забудови Пупа Світу - села Капці.

У Ніцанському повіті, між іншим, крім Пупа Світу прописались й інші пупи: Столиця Франкового Серця, Центр Європи, Столиця Бойківського лозоплетіння, Брама Карпат, географічний Кінець Світу, Ріо де Грабів.

Поміж сільськими чвораками стовбурчились і пришляхові кнайпи та каплички - кишенькові пекла та раї. У кнайпах народ грішив, у капличках гріхи відмолював. «Що кабак вищий - до Бога ближчий»! - скрутилася фраза у голові Вора.

Одна з неотинькованих каплиць нагадувала Пізанську вежу, що вихоплювалась з посадки на Цісарський шлях. Саме в ній художник Іван Уралевич робив настінні розписи. Він був знаменитий як автор картин "Бій у "Карпатах", де жінки в ресторані з такою назвою товчуть качалками своїх безголових чоловіків-пиячків, і дачею, де росте вишня, що проросла з вишневих кісточок картини «Вишневі корчі у озера».

Вор, побачивши через прочинені громіздкі хрещаті двері каплички за роботою заляпаного розчином вухатого чоловіка-сухарика, привітався по-християнськи. Приклякнув на порозі, виговорив "Отче наш". І сказав:

- Мир вам! Боже, благослови!

Уралевич, оглядаючи дивакуватого страдника, принишк.

- О, які апостоли! Наче у Ватикані! - вигукнув Вор, перехрестивши запалі груди. - А Мати Божа о мати Божа! - додав, побачивши образ Богородиці, стражденне обличчя котрої, підвязано наче білою марлею, говорило про те, що її нестерпно болять зуби. - Я вас шалено вітаю з удачею!

Уралевич припинив здирати зі стіни тиньк і видивився на приблуду в біблійній бороді, «чорній спідниці», схожого на священика.

- Ви часом капличку не продаєте? - спитав гість, всідаючись на порозі.

- А що вже й церквами торгують? - тільки й сказав, чухаючи праву скроню, аби краще бачити прийшлого і відшкробати крихту сухого розчину. - Ото вже доборолисмося, Іванку. Най смію питати: хто ви такий?

- Отець Кадило. - умиг ока висловив щойно вигадане ймення Вор. - Пройдисвіти церквами торгують іще від народження Ісуса Христа, як і сльозами Христа, зубами, кістяками апостолів. Андрія Первозванного, до вашого відома, пане художнику, уже виявлено п'ять тіл, шість голів і 17 рук, які виставлено для поклоніння в різних місцевостях. Розтарабанили кості святого по всій планеті. Хіба то по християнськи? Кожна церква прагне мати мощі. А я ще в дитинстві мріяв про власну церкву з власними мощами, а тепер би хоч на капличку здобутись. У ній відмолював би гріхи, а потім там мене поховали б. Он я йшов сюди, а на перехресті доріг капличище церкву доганяє, глип туди, а то - пивничка. Там служать сатані, причащають кров'ю Бахуса. Бізнесмен таке кнайпище вистроїв спеціально. Люди в церквах відмолюють гріхи, ото він й зархітектурив їм кафе-церкву. То як, продаєте каплицю? - завершив запитанням оповідь Вор.

- То не моє. То - сільське надбання. Я церквами не торгую, я тепер й до церкви не ходжу, бо в мене гітлєрівська хвороба...

- О святий кріпкий! Ви що фашист?

- Хіба метеоризм, перепрошую, пірдизм - фашист. У мене, отче, як у Гітлєра: хронічний метеоризм. Мене здуває. Хвороби не вибирають. Чи ти Гітлєр, чи ти Іванко. Їм всьо пофік, їм потрібне смачне тіло...

- Слава Богу. А то я вже подумав...

- Іванко тепер бозьомазик. Іванко раніше, коли був художником-бурильником, коли працював УБР, так записано в моїй трудовій книжці, - спеціалізувався на картинах із зернових, фасолі, маку, бобу, диньок, вишень. Але коли мої роботи із американської пшениці і китайського рису миші схрумкали, пшоно пташки виклювали, я закинув збиткове мистецтво. Деякі картини з яровини, проросли, їх моя супруга зїла і вилікувала собі гастрита.

- Видко, миші були слабі на шлунок, то за намовою свого мишачого доктора, як і люди, їли проросле зерно...- перебив самохвальця Вор.- Вернемось до предмету нашої розмови. Ви справді не знаєте, хто продає каплицю? На обочинах шляхів божих хатинок - кури не клюють. Я одикаво нарахував 15 капличок на 15 кілометрів. Я би назвав божничку іменем преподобного кира Воропляна Прикарпатського. Звучить?

- Іванко недосконалий, і такого святого не знає. Видко, він із розряду вузьковідомчих, регіональних. Я знаю Кіндрата, Амфібрахія, Киріяка Самітника, Атеногена, п'ятьох Іванів і сера Піона…

- А звідки вам відомі такі шалено екзотичні святі? - прискалив око гість.

- Я запам'ятовою від живих нині. Так, Кіндрата - від секретаря райкому компартії Кіндрацького, що упав з липи і забився. "Амфібія" - таке кіно за моєї молодості було - дуже популярне, я 10 разів водив на нього дівок. Атеногена - від антена, я собі зробив супутникову антену саме в день Атеногена і упав з грушки. Тепер у мене в кватирі 320 ефірів. П'ятьох Іванів я відчуваю на своїй кишені. Бо мене п'ять раз на рік в'яжуть і вітають з святом Івана, аби Іванко ставив "Хреновуху". То не шутки! Хоч ім'я змінюй і "Хреновухи" не гони. Настругали тих Іванів, а ти, Іванку, розплачуйся. А я ж знаю, що вродився в липні на Івана Хрестителя, що його прославляють як янгола, і апостола, і мученика, і пророків печатку, і заступника старої і нової благодаті, і як такого, що серед народжених пречеснійший, і світлого слова глас. Я на него - тютєлька в тютєльку, лише не ношу одягу з верблюжого волосу, бо де його дістанеш. Не їм сарани і дикого меду, бо дорогі дуже. На простий мід нині ціни дикі! А ви чули про святого Симеона, що сорок років жив на стовпі?

- Ги. Я знаю Симеона, що уже 20 років бомж. А не святий!

- За всіх мучеників і за нас з вами, бо ми такой мученики, хоч не жиємо на стовпі, я пропоную випити. Ви куштували "Хреновуху"?

Мандрівний духівник не знав що сказати, аби не бути профаном. Може, то якась хренова горілка. Виручив стінописець.

- Не пробували. То настояний на первачку хрін з тміном. Помічна від метеоризму та інших здуваючих хворобів. Від проносів добре ставити клізму з "Крєпкого чаю"… Лопух помічний на голову, на крижі, на серцевий м'яз. Статеве ваблення стимулює "Йохімбе Секрет Казанова", та фірмова самогонка «Божественний дишель», «Гадюківка».

- А я не святкую днів народжень, - продовжив тему, порушену перед "хреновухою" Вор. - Бо я грішний: був "опіумом народу". І знаєте за що мене виключили з партії? Ішла похоронна процесія, а я стояв на автозупинці. І з переляку, як заведено, зняв капелюха... Я боюся похоронів, як жінки бояться мишей...

- А я уже був директором художньої школи, лауреатом обласної премії: мене нагородили статуеткою піндоса Леніна і я мав чим горіхи товкти, бо Іванка хором зуби хиталися. Якась куська донесла і мене Бамбула за те, що товк Іллічом горіхи, хоча школа підготувала 700 художників, п'ятьох заслужених, з крісла здула. А з партії викинули знаїте за що? За те, що Іванко не вивісив на балконі Першого мая червоний прапор, хоч і балкон був фарбований начервоно, а треба було червоніще. А мені ж не дали прапора. Іншим дали, то вони повивішували. Я би й москаля замість прапора повісив, якби дали. Що я буду вивішувати червоні колготки жінки? Чи свої чорні, як «Квадрат» Казимира Малевича, труси? Ви чули про той «Квадрат»? А би ту картину назвав «У чорного пса в дупі», коли сі пес наїв чорного масла. І композиція тоді відповідала б мистецьким канонам... Тепер Іванко балкон перемалював у синьо-жовтий. А ті мої чорні швінки були чарівніщі, ніж Малевичів «Квадрат». Коли я в них заходив у парилку, всі голяки на мене витріщувались...

- Тоді ми з вами, пане Іванку, колеги… Запитайтеся у людей чи не продадуть капличку, я серйозно.

- Хочете "Хреновухи"? В слоїку ще є. "Хреновуха", отче, наше хрінове життя веселить, розкадилює. Усі хрінові хвороби можна лікувати хріном, а від гітлєризму-метеоризму - тмін, від язви помічна біла глина, яку я їв.

- Тисячу років не пив «Хреновухи», - беручи в тремтливу руку стаканчик, сказав гість. Ковтнувши пекучої рідини, закашлявся. - Від вашого рушія апетиту й у мертвого шлунок запрацює!

- Запийте. В мене є пиво "Козел"…

- То пиво для козлів, пане Йванку. Я пю пиво «Беркут», то для соколів…

- А во я п'ю і нічо. Роги не виросли, ні хвосточок.

Іванко подав на закуску гостеві гниле червоне яблуко.

- Аби ви, панотче, не думали, що я вам підсуваю нітрати. То я купив, бо то по чотири гривні, а такі цілі ябка - по 14. Іванко любить овочі і фрукти з душком, - посміхався "п'яними" зубками до непроханого гостя митець-зернотрейдер. - Наприклад, молдавські черешні "з м'ясом", бо вони теж найздоровіші і найдешевші. Яблук з червяками ще нема. А то всьо, що їдять хробаки і гниль - здорова піща. Я харчуюся за формулою: овочі, фрукти плюс кисломолочні продукти. Я - фрукторіанець!

- Вам би пасувало бути бомжем, пане Іванку. То бомжота надає переваги меню з душком… Жартую.

- Через те бомжі, що жують здорову піщу, не бояться морозів.

Художник відкраяв скибку хліба з салом, намастив його розлізлим пляцком з малиновим соком, і жував. Сік кровю тік рукою до ліктя.

- Беріть! Насичуйтесь! Семе небо! Без холестерину. Помічне на геморой.

Вор, між тим, порадив художникові додавати до фарб жовтки і білки курячих яєць, як це робили Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, настінні розписи яких, завдячуючи яйцям, збереглись досі. Він сам може піти по дворах, аби не відривати п. Іванка від святого діла, назбирати яєць.

- А я фарби розводжу на свяченій воді. А коли робота буде завершена, то Іванко й не поставить свого підпису під нею, бо то би було гріх, бо пензлем і рукою моєю водить Сам… - І він вказівним заталапаним пальцем правиці тикав у напрямку небес. - Мені чужого не треба.

- Ясно, - сказав гість, окинувши оком немічні фігури сподвижників Христа. - Яйця, пане Іванку, скріплять фарби, то якби Великдень і Йордан подали собі руки, і збережуться до Другого Пришестя…

- Але я ось вичитав у забігайці: "прохання яйцями і пальцями у сільничку не тикати", а ви кажете.

Врешті художник погодився з о.Кадилом і не мав нічого проти того, щоб потрапити до колекції вічників. Однак не подавав жодних ознак щодо продажу каплички.

- Вмирати мені не вперше, пане! - зітхнув фальшивий ієрей.

- Як не вперше? - вжахнувся Іванко, давлячись гнилим яблуком.

- Я уже був на тому світі, але Господь мене відкликав. У моїй ямі поховали начальника повіту Бамбулу… Хіба ви не чули?

- Як не чув! - оглядав живого мерця художник. - Але я думав, що то анекдот про бомжа, що торгував залізничними коліями і вокзалами. А Бомбила поховали як ксьондза. Тому, що він ніби духівник, водив стадо людське за носа, то так його й засадили в яму ногами в другий бік, як не людей. Він і життя прожив ногами в другий бік. А чого вас потягнуло за шиби небесні, якщо не секрет?

- То секрет Господа. Прогуркотав громом глас небес і я відключився, і мене наче ховали, але я у ямі проснувся, бо мені приснився кат з сокирою, що вів мене на страту...

- А в нашому селі була баба Репендьоха Невмируща, що на день вмерла і її вже нарядили, коло неї про неї інші баби таке плели, що вмерла не витримала.Схопилася з стола і як дала тим брехухам - напівмертві з хати вилітали. А дочка, як увиділа воскреслу матір, вдарила копитами від шоку. А ще в нас у селі був газозварщик Прямий Ефір. Так цей, щоб піти натягнув на голову протигаз, зєднав його шлангом із задним проходом, що спричинило задуху... А ще одна народним методом лікувала геморой. Щоб не пошкодити артерії, сіла на киплячому відрі води. Пластмасове відро під її вагою розвалилося і вона від опіку померла... - несло гикаючого Іванка, що, приглядався до покупця каплички. - Але я постараюся вам допомогти. Бо вас, як і мене, безпардонно виключили з партії, достроково абиде поховали, і земля не приймила вас. Даю вам добро на заготівлю яєць.

Водночас маляр пообіцяв поговорити про продаж каплиці. Не цієї, іншої, приватної, яку йому замовив оздобити бізнесмен. Вода коло каплиці, що мала лікувати підкошених стресами, депресією, пахне нафтою і її годі пити, а хто кухлик вип'є, дістає бігунку, і ще сильніше депресується, то капіталу на тій капличці не зіб'є...

- О! Мені така каплиця саме враз. Я би лікував тою водою ошатних людей, у яких ожиріння, «гітлеризм», в тім числі і голови, виганяв з них глисти. Ану постарайтеся, пане Іванку.

Вони випили ще на коня, на кожне копито, на два орчики і на дишло. Вору полегшало. Йому здавалося, що й у Матері Божої, в котрої боліли зуби, теж лице розпогодилось, а ерогенні, відтопирені, як у Нефертіті, мистецькі вуха Іванка порожевіли.

- Мене малим, коли я поліз дерти вороняче гніздо, покусали ворони і я мало не забився, уже-м видів себе у аурах, що піднімалися на небо, - розбріхувався на смертельні теми Уралевич. - Вже летів Іванко з сосни у пащу смерті, але німецьким ременем зачепився за сучок. Шо то є німці! А якби русскій ремінь, мені зіграли б "Прощання з Іванком". Я за Німеччину й службу божу замовляв в день 50-річчя. Хтось доніс і мене посадили на 15 діб. А знаєте, тота баба, Репендьоха Невмируща, аж у 95 років посиніла: вдавилася маргариною. Хто би до такого додумався, га? Легка смерть.

- А якби їла макорони з дірочками, - сказав Вор, - як моя тітка Ксеня, то би була жила. Тітка поперхнулася, а тоді давилася, давилася і не вдавилися, бо макарон, що застряг у трахеї, мав дірочку і вона тою дірочкою дихала, доки не зайшов до хати вуйко і не врепіжив її по плечах. Макарон махом вискочив з писка разом з останнім зубом.

- Як кому написано на пергаментах. Я тоже їм макарони.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS