Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Пандерівськ - чудовий притулок для безпритульних. У декораціях міста каналізаційних фонтанів, де пахло кислим пивом і здохлим псом, безхатченків навалом. То було видко уже по сквері самогубств ім. Іванка Грізного (русскій цар, що убив сина і задушив вісім дружин), де під кожним кущиком лежав хтось з їх родини, промишляла зграйка циганів.

Сині мундири і білі халати з дерева самогубств саме заходилися знімати посинілого повішеника у зелених джинсах і зеленій майці з написом на спині «Lick my balls». Якесь недозріле золотогриве дівчисько у рожевих окулярах, яке щойно прибилось до гаволовів, обсервувавши картинку, розверещалося сміхом і цим відволікло товпу від головного героя трагедії. Воно пискливо реготало, аж ловилося за животика, наставляючи глядачам, що стояли за нею, свої уже пристиглі, лакомі стегнята. Народ не знав що сталося. Якась зубата дама, фігура якої вже була поза зоною прийому ловеласів, схожа на Монсерат Кабальє, кинулась до реготулі:

- Ти чого сі шкіриш, чокнута! Всі грусні, а вона зуби плавит...

- Ви тільки подивіться, пані, що йому на спині написано, ха-ха-хааа, здохну! Бігме вмруу. Без наркозу. Піду за ним! - корчився дівчук.

- Ливкніть цій істеричці води, - заметушилось збіговисько.

- Якої води? - у відповідь реготуха. - Ви лише прочитайте, що цей Сократ написав собі на футболці: «Оближіть мені яйця»! Хууумррру...

Зубата ширшаляфам, дивилась з-під криси дзвона-капелюха то на дівча, то на повішеника, як і глядачі, котрі теж «либились», хоча й не розуміли англійської, і чіплялася до дівчатиська:

-Ти би сі встидала! Люди плачуть, а вона сі регоче. Заберіть цю Машку.

Але «машка», дорегочуючись, аби не схопити по звабливому карку, знову накривши рожевими окулярами очі, димом дмухнула з місця події. Можливо, рожеві окуляри, через які дивилась на світ, цю сумну сценку підвеселили. Від окулярів, що не кажіть, багато залежить, вони надають світові різних відтінків...

- Йой! та то Василь Федик! Знав пять іноземних мов, а на нікотрій не зміг обяснитися в любві тупому «обчеству», - прибився в партер стихійного трагічного театру ще один з одною.

- Котрий? Отой, що вчився на інфаку? - випулила губи-ботакс молодичка

- Таки він. Я з ним ще позавчора балакав. Не міг знайти роботи. Ні на укр, ні на енгліші, ні на фанцузькі, ні на дойч його не понімали. Ця поняла, то не «обчєство», що нікого не поніма... То є цирк на дроті!

- От я видів, як стриптизерка повісилася на стовпі. То є цирк, а це ніякий не цирк, це старе, як світ: щеплення від сказу життя.

Семко, фіксуючи смертоносне дійство, був теж ні в сих ні в тих. Згадав спроби накласти на себе руки іще за СРСР, коли за стодолою підготував стартову площадку, щоб відлетіти до предків. І як добре, що не піддався емоції, бо як виглядав би перед односельцями посинілий, з виряченими очима? Є таки вища сила, що стримала тоді, не тільки гопка.

На конарі дерева самовбивць, як казав Той, традиційно обривалась нитка життя загублених у просторі і часі, - усіх, кому набридло борсатись за бортом каравели буття, бо то був порятунок.

Розмаїття людей залишало на дивдереві автографи. Ось хоча б колишня колгоспна птахівниця Зірка Криворівна, яку прозивали у селі Повішеничка, бо постійно її портрет красувався на Дошках пошани передовиків. Зірка хвалилася перед односельцями:

- А мене знов за яйця повісили на обласній Дошці.

- Бог з тобою, Зірко!

- Ну, за курячі яйця, за високі показники в праці...

Іншим разом Зірка казала:

- На Жовтневі свята мене вже повісили за мнясо...

Коли колгосп спочив у Бозі, Зірка залишилася без коханого колгоспу, тільки при назвиську, бо через ті «яйця-мнясо» односельці з неї вичинили посміховисько. Ночами Зірка не спала, біль сукала: вік з курми ж прожила, в той час інші мали до справи тільки зі смаженими курми. Вирішила: якщо її не вішають, то вона сама. Якогось базарного дня прикопотила до скандалдрева і на ньому блискіткою-прикрасою, наче на новорічній ялинці. І не заяйця, не замнясо, а по-людськи: за шию, довівши що таки істинна повішеничка: передовик до останньої миті життя.

Й інші жінки втихомирювалися на крислатій шибениці. Але це було не так цікаво, бо вішалися в штанах, щоб не світити голими ногами, не спокушати самців. Одна силікована мамзель, правда, зважилася. З безвиході! Допіру тонула у озері, але силіконовий бюст, хоча й був уражений ерогеном, не дозволив їй накласти на себе ноги чи руки: втримав на воді, то мокра сушилася на клені.

До когорти невезушників належав і математик Павло Дробик, котрий бажав прославитися як Той, що храм Діани у Ефесі спалив. Мав намір повіситись не на укрвербі, а на Ейфелевій вежі у Парижі. Та мошна виявились у нього імпотентною. Щоб здійснити акцію вселенського звучання, увійти в анали світової Глуздопендії грошиків не стачило. Єврокончина спустошила б родину. Нехай би вона спродала усе мающество, все одно не змогла б його з Папирижого доправити додомцю. Тому й знайшов прихисток на вішалці у сквері Грозного, що обійшлося сімї в 1000 разів дешевше.

Навіть перевстигаючий мільйонер Безбух чи Безбах (уже забулося) на скандалдреві засвітився, бо конкуренти збирались його пристрелити, тож спрацював на випередження. Як потім показав розтин тіла мільйонера, в ту мить, коли запхав голову у зашморг, нагла кров залляла. Тому, на велику радість родини, його дозволили поховати з священиком.

Декотрі гіпертоніки, в очікуванні Інфаркта Міокардовича чи там Інсульт Привіта, щоб випередити їх і не воловодитися по реанімаціях, на які у них не було грошей, теж послуговувалися гіллякою-гільйотиною.

Найнадійнішим постачальником сировини скандал-дереву - середовище безпритульців. Вони, вигнані мінтами з двірця, з кабін громадської вбиральні на свіже повітря, суїцидились ночами.

Особливо людно на дереві останніх бажань, коли долар скаче, а простолюд плаче.

Хтось з цікавидликів, котрі, як Семко, спостерігали за трагедією, казав, що сквер - залишок зруйнованого першими совітами цвинтаря. Тому смерть тут й досі розважається, хоча й з перервами на обід, а пташки на дерево смерті не сідають.

Пан при краватці, що вивалювалася йому наче з писка, з вухами-локаторами навішував собак на владу, яка не здатна зрізати клен-скандала, щоб раз і навсіда покінчити з самогубствами, які «позорять місто», засноване «пенькним шляхтичем», а облаштувати шибеницю сучасну, комфортабельну, на якій вішалися б і міністри,президенти.

- Хай би пнулись самовбиватись за місто: на міст, що нудьгує над річкою. Звичайно, це не Карлів міст у Празі чи там Бруклінський. Це мости різних вагових категорій, та все ж! - розсипав перли чорної іронії ще один з рабів мобілок.- Принаймні наш безплатний, дубельтовий, бо з нього коли плигнеш, якщо не втонеш, то забєшся і мети все одно досягнеш... Чи спорудити там шибеницю у вигляді гуцульської мобілки - трембіти, чи там у стилі бандерівськім: у вигляді багатокосої смереки. Смереки у цій справі мають великий досвід: їх свого часу рясно прикрашали комуняками, і не мучити іксклюзівне дерево. Навіщо здалася така суїцидна влада?

Йому, відповів квітучої старості, горбатий, як згадані мости, чоловік:

- Нильзя бісового клена різать, цього не дозволяють мєсні «зелені». Коли цей аксесуар забрать, сквер втратить концепцію умєсті з парадігмою, а місто прибиль від туризму. Адже ця прімєчатєльність найбільше принаджує до нас туристів і дає 15 проц доходу в бюджет міста - друга графа після доходів від алкоголіків. Як не крути, а ліс - наше багатство! Завдяки цьому у місті розквітає новий бізнес: торгівля мотузками повішеників, які приносять удачу. На базарі того кольорового мотуззя, щоби на нім пів Пандерівська перевішав...

Ще одному, носик на обличчі якого займав головну посаду, було невтямки, як серед солодкого літа таке витворяти:

- Це завал! Пиріг з дустом! Здрастуй, печаль! Не дурний казав: дай бабі карабін, а вона буде ним фасолю тичити. Але баба сказала - баба зробила! Взяла карабін, пішла вішатись. От в Америці вішаються! На хмародері Емпайр стейт білдінгіг - на сто другому поверсі. Або одночасно з його шести тисяч вікон летить шість тисяч трупів! Лише в Нью-Йорку за рік таким чином самоліквідовується 50 тисяч серів і серух. Що то є Америка!

- Дурням вічная память! Це все, на що вони здатні! - підвів берег під хвилі розмов, що дохлюпувалися до Семкових вух, зашитий у вишиванку.

Зеро з місця події змився, аби не потрапити у свідки, яких в тлумі почали виловлювати мінти. А ще тому, аби не заразитися суїцидальним повітрям, аби самому не закортіло погойдатися на конарі тріумфального древа. В жилах Семка тече суїцидна кров, що підбила сто років тому на самогубство і його фаміліянта, престолонаступника, сина імператора Франца-Йосифа - Рудольфа і його вже неоднораз кликала до серафимів аби йшов.

Пірнувшому у феєрію Французького Бульвару - в тіснину зашурканих «хмарочухів» - Семкові не довелося продиратися крізь чагарі людських тіл. Відчув, що знадвору екологічно чисті люди його сахаються. Збагнув: «Бомжі - кораблі брудної мурованої пустелі. У чистому місті їм немає місця. Якщо міста - чистюлями, бомжі вивішаються, а на кого тоді світ залишити? - спалахнували мутації в найінтимнішому місці архіпелагу тіла - у голові. - Ці білі і чисті люди нездалі, вони вироджуються і на цих слабаках далеко життя на Землі не заїде. Бомжі - найвитриваліша раса-кляса, за їх нащадками майбутнє. Ні, тверезим витерпіти цей зношений світ, цю задавнену людську хворобу - суєту суєт, - неможливо».

Семко, покашлюючи, топтав грязний асфальт, плював у вітрини на своє відображення, якого сто років не бачив, втікаючи від Чортового дерева у напрямку крайлікарні, де розмінював купюру життя його колишній поплічник.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS