Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Семко чудотворець

На зупинці якогось «вєтнамського» села « рі Л и», як випливало з обдертої таблички, прибитої до стіни обдертого сарайчика, сонного Семка, як «зайця», викинули з вагона, де він, за настановою «родички» повинен ловити колорадів. Викинули, то й викинули. Хіба вперше!

- Що то за село? - очунявши, спитав у вусатого чоловіка фольклорного крою, котрий сидів на обкореній дубовій колоді.

- Бухенвальд! Тут інший світ, тут брагою несе! Як понятно і то, шо й ти його карікатура! - прокаркав вусань, захований під крислатим брилем.

- Шо, у Німеччину потрапив? Не може бути такого, щоб так скоро... А чого дорога українська?

- Всі наші села як не Бухенвальд, то Бухайфест, Бухловодськ, Брагінськ, країна - зона алкогольного лиха! Тому й шляхи з повибиваними зубами, понадкушувані, а в жінок-бухенвальок ноги від того маленькі і криві!

Семко згадав, що цього біловуса бачив у Пандерівську. Там він працював на розі Французького Бульвару і Європейської площі, поруч з металевим Деревом Щастя, обвішаним яйцонами висячих замків. Звуками бандури співець кликав народ "гартувать шаблі на москальощенків-матрьощенків".

Бандурівець таки був моцний інтелігент, бо, коли пішов, білими вусами підмітав гостинець, несучи на плечах замість в'язки дров зачохлену бандуру, що чухалася до крис солом'яного бриля.

Сільце, завінцьоване лісами, цвіло облупленими боками комуністичного минулого, псувало своїм виглядом довколишній пейзаж. З-за хат визирали три церквиці, що світили блискучими ковпаками бань, заякорившись на горбку. Як зрозумів Семко, в селі є три релігійні громади. Але якщо аж три храми, то чого бандурист обзиває селян бухенами, адже вони таки побожні?

Надвечір'я запорошувало очі сон-травою. Переночувати б, а завтра - в дорогу. Здалася б гора, у якій діра. Ще й тюлька забагла води: пити хотілося. Під руками криниці не малося, слід до хати якої завернути, попросити.

"У дворі злий пес", "У дворі вредні собаки", «Злий кіт». Такі попередження на воротах хата в хату. Де не було такого змісту таблички, там їх замінювали інші:: «Кава з кожушком», "Із сиром пироги"", «Два гуси», "Вечірня колисанка", «...ебуреки», «Ридайлик»...

З того виходило, що у селі живуть особливі люди: табличколюби. Вразила Семка як знавця таких «...ебуречних» закладів назва "А-ба-ба-га-ла-ма-га". Вона, за Семком, найкраще відображала зміст своєї сутності: бо саме в таких-го закладах відвідувачі на такій мові, коли розколишуться на алкогольних хвилях, спілкуються. То є негласна інтернаціональна мова, як англійський няукаючий абагаламаг.

Він заповзявся шукати гроші, подаровані цвинтарівною, і зайти до "А баби а галамаги" а залити а в пельку а чогось рідкого, але за ними й слід простиг. Либонь, залишилися гривні у жакеті, разом з мобільником.

Пригадався Семкові напис, зроблений Дрюшею на дверях пентхаузу: "У квартирі злий пес", та за табличкою пса не було ж. Тим повідомленням Дрюша прикривався від злих людей. Може, ці тої самої грають. Притиснутий спрагою, Семко відважився відхилити одну із хвірток, на якій був напис: «АХТУНГ! ЗЛЮКЕН СОБАКЕН. ЯЙЦЕН КЛАЦ-КЛАЦ! Добігає за три секунди».

Не встигла хвіртка скрипнути, як на його з гавкотом кинувся вівчур. Пес, видко, таки вчений, намагався вхопити хлопа за центральне місце. Семко шарпнувся, «злюкен собакен» не встиг зробити «клац-клац», здер тільки штани, наставив світові і молодиці, яка на гавкіт вибігла з літньої кухні...

Як молодиця побачила мужську мелодію незнайомця, що впав горілиць, заломивши брівки-підківки, страшенно залементувала: "Бурик, не руш! Марш до буди!" Псище, жалібно заскавулівши, пригинаючи рудого хвоста з білим кінчиком, відбіг від протверезілого зайди. Газдиня мала змогу якусь секунду помилуватись «баяном» заброди. Від того їй на лоба полізли мигдалеві очі. Вона такого уривка не бачила. В її чоловіка, крім великої зарплатні, все було куценьким, а тут, крий тебе сила темна! І куди тільки дивляться органи місцевого самомордування!!!

Невідомо чому жінка заметушилась, забелькотала до непроханого гостя:

- Ви сі перепудили? Я сі вібачію. Я вам цяпну горівки. То помічніше, ніж вугля гасити.Сідайте си за стіл, - тикнула рукою в бік кронастої грушки.

Перестрашений Семко таки присів на лавчині за столиком. Поки він оговтувався, молодиця метнулась до хорім, принесла півсклянки чогось чистого і такий огірок, як в корови ріг.

- Мені сі здає, нашку, що ви не наський, не льопчик... Але ви сі не гризіт. Всьо сі зробит! - похвалилася рівними білими зубами. - Можете, як не маєте де, й переночувати. Мій Кері акурат у другу зміну пішов. Мому добре жиєсі. Мій вдень косит сіно косов "танго", а в другу зміну на роботу. Діти в лагери, а Кері на домарстві сама. Вночи сама сі бою, як по правді, - лукавила, бо псисько, що лежав неподалік, скастрував би не такого харлака як Семко... - У Старих Льопах скоро більше буде корчмів, як старих льоп...

- А що ваш чоловік кир? - згадавши про Вора, поцікавився Семко. - І ви кир? Ви що духовенство?

- То ми з чоловіком так сі покликаєм, бо я Катерина у хресті, а він у хресті Кирило, - затремтіли недоїди усмішки на кутиках лакомих вуст Кери. - Не беріт собі дурного до голови, - подала кухоль води. А коли Семко її вихлапав, налила стограмусю самогонки, метнулася до літньої кухні.

Поки Семко приглядався до підкладеної під ніжку стола книжки «Тріолети», Кері на засмальцьовану книжку «Сонети» поклала обширний піднос, де парував зелений борщ з яйцями, горбилися яйця варені, яйця печені, сковорідка з пятиокою яєчнею, яєчня-бовтанка, байда білого хліба, виделка і ложка.

- Ви сі, пане, не дивуйте яйцям, - стежачи за піднятими бровами Семка, сказала Кера. - Ми тепер на курячій дієті, бо від тих яєць не мож сі обігнати. Кури сі несут, якби подуріли.

- Яйцедні не пошкодять, то не рибні дні за совєтів...

- Випийте ще. Кусайте! - припрошувала гостя.

- А ви? Собі трошки нацюнькайте, - дивився у каламутні, майже карі очі яєчні гість.

- Мені сі від молока голова крути, не то що від горівки сі.

-Та ну!? - гість не міг довше дивитися у красиві очі яєчні, то взявся до роботи. Між жваканням напускав рожевого туману. - Бачу, ви читаюча сімя, всюди книги: під лапкою стола «Тріолети», під ринкою «Сонети», каструля накрита «Поемами», і на хвіртці такий смертельний напис...

- Вуйко Йван зварював на старість, то він таке написав на хвіртці. Він вершиками і голову, і папір псує, і роздаровує. Як дітиска їсти не хочут, я їх страшу, що буду вірші читати. А вас пес не вкусив?

- Здається, подрапав пяту точку. А коли буде поїзд в напрямку Ніца?

- Ту нема таких, аби до Ніци їхали. Ту лише мєсні.

- Ви мене не так зрозуміли. "Червона рута".

- Так би-сти й казали. Поїздиха аж удосвіта сі припхає.

- Якби ваша ласочка, то я би у стодолі на сіні перекемарив, до першого поїзда. Як ньи, то й ньи. Висплюся на облозі. Літо - мій друг.

У молодиці перед очима Семків чарівний смичок, що був вибіг надвір, а безсовісний пес ледь його не відклацав. Їй на голову спливли слова пісні «якби не той смичок, скрипка би не грала...».

- А ви де робите? Ви, як Миколай Угодник…

- Я - фрайбайтер, бо...- та й прикусив язика, бо за цим мудрим словом мало не вихопилося дурне: "бомжайтер".

- Програміст, значитсі, - зрозуміла по-своєму сказане жінка. - Вища полиця! Рипаймо до хати...

- До хати ньи, там парно!

Він не поспішав, бо в мештах шкарпетки з люфтом на великі пальці і на п'яти, видали б, та й як в покоях у такій красі ходити... Відчуваючи халепу, категорично відмовився: - Не з моїм щастям. На м'якому я не засну. Я би на подрю, на сінце поклав своє тільце, га? А пані най собі спить на дивані.

- Чемко Ви, а не Семко. Можна й на сінце.

Поки збирала Семка спати, пес казився, просився й собі на баби, то відв'язала його, інакше нагавкав би біди.

Перемагаючи в собі сором, Кері, випивши для сміливості склянчину "дубової", накинувши на себе пурпурову сорочку-нічнушку, сплюнувши три рази в пазуху, «аби сі не чіпало лихе», огорнувшись підодіяльником в червоні маки, маревом посунула до стодоли, де Семко уже свистав у праву ніздрю...

- Пане Чемко, я сі вібачію, але, аби ви не проспали поїзд, аби вас пси не покусали, то си ляжу віддалік, буду вас сторожувати.

- А чого неподалік? Можете, пані, й ближче, я не московський агресор.

Прилягла оддалік, промимрила:

- Мменні сі встиидно роббит сі...- почала тремтіти і заікатись від сорому.

- Не треба встидатися, людям треба помагати, по собі знаю... Я також не святий. І не святі ліплять горбатого до стіни. Може, вас щось болить?

- Ссерце, пане.

- Ану, ну…Я послухаю, люба пані, - від запоморочливого запаху жіночих еквівалентів із засіненої бороди Семка потекли кардіомеди.

Вдруге нині нашому сором'язливому героєві усміхалися перса, під якими билося добре серце. Виходило, вдруге цього кучерявого дня Семка виручив його малий. Врятував від целібату "на віллі Шипиздяк", а тепер і від зубів вовкодава, якого той міг відкацапити.

І була ніч утіх, на духмяному сіні.

Молодиці не вірилося, що вона вовчиця, що може вити від чоловічого натхнення, кусатися. Навіть неловко було їй перед чужим нашком, аби не подумав, що вона вампір. Але то коїлось з нею само. Вона вилузувалась з власної шкіри, бо такого не відчувала ніколи, це вперше її кинуло у прірву найсолодшого. І від тої утіхи заплакала. Вицілований, покусаний тепер і попід шию Семко її заспокоював, як дитину. Бо думав, що повикручував їй ноги... А ще думав про те, як то в житті стається: до цього шаленого дня його тільки пси зрідка цілували, а нині - сказитися....

- Якби я вільна була, я би сі, Нашку, за вами вітром повіяла, потічком подзюркотіла... Хотілобисі, щоб як в людий...

- У мене якраз не так, як у людей. Я вільний українець на даний час, я - лицар Карпат... У мене ні кола ні двора, лише завихрення.

- У вас є то, що треба для жіночого щісті. І кола, і двора. Та ще й очі волошкові. Ви програміст! Ви такий бога-гач-силач. Я би поплювала на пяти і з вами...

- Так не можна, Нашко! - спохопився Семко, міркуючи, що ця жінка за кілька отаких сеанців вдатна перегризти йому горлянку. - У вас сім'я, на кого діти лишите? А в мене лише я та вітер за панібрата. Коли я заволодію мільйоном, тоді інша справа... Десь він тут, в Галичині, пасеться. Головне - знати де і підняти, а там все буде на нігролі.

Слухаючи цю байку, Нашка вертала до приємного, бо приємним повниться світ, а не мільйонами. У кожного свої феєрверки! Ось і їй з цим зайдою приємно. Хоча, правду кажучи, мало бракувало, аби «чудотворець» в шалі кохання не повикручував їй ніг. Це стримувало, бо ще дітей треба вивести в люди. Їй лише один раз чоловік був поламав ногу, вдаривши поліном. А цей - чудотворець! Просто таки з коломийки: «Любиламсі у стодолі, таку мала-м втіху, аж вилізли ноги голі надвір через стріху».

Шептала щось Чемкові, накручуючи собі на палець м'яку бороду, аж поки, втомлена, не запропастилася в снах.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS