Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Папараці Парадовскі. Фотобліцкріг

Попри Семка чмихкало піратське, бо з вибитим одним оком, в шкіряних прищіпках дрантиве "Жигулі". Сіра тачка клапала вухами обчухраних накрильників і кашкетом подірявленого капоту, надкушеним бампером. Переднє ліве колесо підпухло - мало гулю...

То фотокор І. Парадовський зранку полював за канадцями, бо редакції часопису "Гомін Підгір'я" держадміністрація за те, що не роздмухує державного проекту розвитку туризму, влаштувала розпікай. Фотокор ще вчора мав здати репортаж із Небилова, куди прибилися нащадки канадських емігрантів, але не мав як: йому по дорозі зловилася на коньяк дівчина-рибчина, то мусив її обпатрати і підсмажити. Тому запізнився, а заморські гості відмовилися ночувати в селі, де немає унітазів. Вертаючи ні з чим, кор думав над тим, як бути з репортажем. І Бог його почув.

Порівняшись із дивакуватим «босяком», підписаним не по-наськи, бронзолиций Іван, двома руками перемкнувши ручку швидкостей на першу передачу, осяявши мандрівника з-під соломяного капелюха усмішкою №7, що відливала блакиттю від синьої вишиванки, вигукнув завчене: "Усміхнулись, красивий!" Казали, що він, знімаючи і загиблого в автокатастрофі, закликав: "Ану, усміхнулись!»

Папарац намагався зазнимкувати подорожнього у ексцентричному одязі і, найголовніше, - напис на сорочці "Dafarce". Фантазії, проілюструвати світлини надто канадського нащадка Єлиняка чи Пилипіва патріотичним текстом, йому вистарчить. Портки тільки не викликали довіря. Але Іван не відчайдушувався, бо то, можливо, одяг канадських аборигенів.

-Ваууу ноу! Пліз, сер! - знову пригальмувавши, вавкнув фоткор, саме стільки знав слів з міжнародної мови спілкування, коли Семко роззявив рота до бесіди. - Пекти з вами пироги не маю коли. Папарац Парадовскі! Ви канадо турісто чи з Воргентини? Усміхнулись! - наводив сліпе око цифровика "Canon" на мандрівника, щоб захопити напис на сорочці-майці.

- Я - з Ніца.

- Франція не підходить, сер. Монітоба, Торонто, Онтаріо, Саскачеван, Квебек? В Америці, що не містер, то бойко з Ілемні! - одказав "туристу" папараці - Як ваша фамілія, сер?

- Семко Іванів.

- Підходить. Ви представник туристичної фірми "Ніагарський водоспад", правда? Далекий родич Василя Єлиняка - першого українця приборкувача Канади… Я вас пізнаю. Ви, Семкю, гостювали в нас тому десять років. Ви бажаєте вкласти долрики у міжнародний туризм. Щоб наш край - рай, а люди - ангели!

Семко йшов розміреним піхотинським кроком, а Парадовскі їхав попри нього на першій швидкості. Авто кашляло, якби мало бронхіт карбюратора; пуркало, якби мало вздуття двигуна, а на додачу до всього ще й стріляло - лякало Семка. Тому фотобліцкріг не зупинявся, бо машина заглухла ббб.

- Позичте мені, пане Пироговскі, 10 грив і я вам дам рецепт мільйона. Я шукаю мільйон. Як на те пішло! Він може валятися і на узбіччях "чистих узбіч"…- жартував Семко. - І вам рекомендую. У звалищах наших теренів похований мільйон долярів. Десять кільо валюти!

- Шо-шо? Який, звідки, куди в ср… Ви шо, перегрілись на сонці?

Автар скинув газ, аби почути говорене індусом в татарських шароварах. Авто й собі зітхнуло, стало як вкопане, аби почути: де сховався мільйон.

- Шо ти, Манітобо, наробила! Як я тепер "штірліца" заведу? Хто ти такий, що зриваєш нам номер!?

- Я бачу, ви добрий чоловік і, як знайшли б мільйон, могли б ним поділитися з бідними, - надточував думку подорожник.

- Шо ти причепився з тим мільйоном. Я здам тебе у міліцію.

- Ви шо не чули про мільйон баби Олени з Ніца? Маєте сто грамів, я вам розкажу і ви його знайдете. Я би незгораючу шафу з'їв, такий-єм голодний.

Іван завше щось возив у багажнику, бо мав у повіті кілька мінімаркетів, записаних на дружину, кілька дівок з класними дупенгагенами. Возив сокиру, лопату і навіть бензопилу. Аби зробити гарний знімок, наприклад, міг й ар лісу звалити; як треба, дерева пересадити. З сокирою кидався на фотографованого, якщо той деревянів чи виплигував з кадра.

Одламав півбуханця хліба "Голіаф", спеченого на дубових дровах у с. Дуба, налив з півторалітрової пляшки "Девайтіс" у карафку "смердусі".

Іван бачив ту Олену, тих психів псів, що коли їх фотографував, хотіли його покусати, ті гори ганчіря, пакетів і скриньок.

- То всьо звіздаускас, як кажуть прибалти, шановний чуваче, то було вже давніше, той мійльон вже би, жеби-м так здіров, зотлів, - зробив висновки з почутого Парадовський. Він стягнув з себе вишивану синім сорочку і попросив її одягти мільйоношукача. Той супротивлявлявася, як свого часу берлінська стіна східним німцям. Але сокира і налитих фоткарем ще сто грамів перемогли. Мусив Їван ще трошки підрубати Семкові бороду, аби було видко символа - вишиванку.

- А вас хто так покусав? Ви що з псами спали? - побачивши шрами-плями на грудях туриста, спитав кор. - Ви перевіртеся в лікарів, нині і серед людей чимало скажених. Позавчора у Богородчанах пес відкусив людині палець, а людина за те відкусила псові фіст! Обох потерпілих шпиталізовано. На пса відкрили кримінальну справу.

- Дами - не пси! - не спізнився з відповіддю Семко. - Далеко не кожного, як на те пішло, дама покусає. Лише найсолодшого. - На доказ сказаного загорівся було наставити папарацу і покусану псом дупу, але повстидався.

- Дами? Перепрошую. Але й серед них є чимало не щеплених проти любовного сказу. Нема ще такої вакцини! З ними треба, обережно, щоб не допустити любовної чумки. У Надвірній, до речі, зграя дам напала на хлопа і дуже його покусала... А якийсь наш хлоп у Єгипті, будучи пянезним, напав на акулу і як дихнув на неї, акула сі скончала...

Знимкував усміхливого Семка у вишиванці, з стеблиною червоної квітки конюшини в зубах, у травах, як істинного нащадка українців з Бойкенлянду. Знимкуючи «канадійця», зпитував його чи не знає про дороги лайок, анекдотів, які збирається відіслати в Кабмін на доказ нікчемності шляхового господарства, видати збіркою «АВТО МАТИ». Перевдягалися.

- То лише німці про наші неїздабельні штраси високої думки, - роззявляв рибячого рота папарац. - Один шваб казав, що в нас дороги люкс, бо за кермом не заснеш. То лише на євродорогах водії засинають і роблять аварії.

Семко чув, як лайки водіїв, але запамятав лише дві: «Йопти» і «Не дорога - швейцарський сир». Заробив за них у фоткаря ще сто грамів.

- А у вас пиріжечків у багажнику нема? - лоскотав шлунок Семка апетит.

- А може, вам подати іще русалочку на дисертик? - починав нервувати репортер. Належало встигнути здати матеріал в номер. Якщо він не затулить на сторінці 200-рядкову діру, більше не будуть причісувати на нарадах його встале волосся. Непричесаного знімуть з посади. Боявся брехати, але оскільки уже був лавриятом премії М. Підгірянки, то знав, що лауреатам зійде з рук й не така халепа. Головне - опублікувати репортаж.

Відтак він подарував Семкові з автографом свою кращу фотороботу "Лелеки і сонце", на якій у стухлих променях надвечірнього сонця махав крилами шнур втомлених птахів. Що він там нашкрябав, годі було прочитати, але підпис "Автор Лаврият премії ім. Марійки підгірянки, Їван ПАРАДОВСЬКИЙ" займав майже половину світлини.

- Давай, дорогой Семкю, допоможи мені завести драндулішка.

Пробували авто пхати - не пхалося. Астматичний драндулішок, сказавши «пих-пих», зупинявся. Іван, скинувши крислатого бриля - власність секти місцевих пасічників, - ускакував в салон, хряскав дверима, вмикав третю швидкість, лаявся, драндулішком лише смикало.

Тоді «лаврият» вдзюрив туристу ще з іншої пляшки: 150 "Бандерівської", відламав шматок чорної, як гадина, ковбаси, щоб розворухати в нім дрімаючі кінські сили. Сам не пив, бо «за рульом».

І аж після цієї чарки, Семко навалився на багажник, а бронзолиций - на передні двері, і таки авто через пару метрів пуркнуло, засмерділо газоліном, всіма отворами пустило дим і покотилось.

Семко залишився з горсткою ядучого від газоліну диму і з "Лелеками". Навздогін Парадовському, що покопотив затулювати діру в газеті, кричав:

- Візьміть мене!!! Отак завжди: гармати били, а ми три дні не пили.

Вітер вихопив з масної Семкової руки «лелек» і вони, погойдуючись, полетіли за своїм творцем. Мандрівець не мав наміру їх ловити, з фотки й хімічного борщу не звариш. Він розчаровано почухав запилену потилицю і попри лан жита, де блискали синіми очками волошки, потарабанився далі.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS