Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

«Тепер, Рузю, й ми еліта»

Жінки вже витрушувала з балконів рештки ночі, деякі, спершись на віконні рами, сушили перса, як Семко поплівся на звалище за сніданком. Його зустрів гурт некорумпованих, зате бездомних рексів-анорексів - найближча родина пакетників. Помаранчевий псище з ним привітався коротким "гав", решта займалася своїми справами. Абрикосовий, похрещений брудом, гавкав і кидався на мух, котрим теж не було місця в квартирах, видко, злостився, що вони його під'їдають. Рябий вівчур дер морду до небес і кашляв, видко, був курящим або кістка життя поперек горла стала. Ще одна застаріла прикраса чийогось побуту - латаний скелет з об'їденим хвостом і сумними синіми очима - на когось точив зуби, гризучи край контейнера, чи не на тих, хто його викинув. Чорний шолудивий пудель, наче дама в шубі посеред літа, підбоченившись, рознюхував запашний євровітер, здригуючи мордою. В кожного своє хобі. Як і в породистих громадян.

Цього разу на «Берлінськім мурі» понавішувано вийшлих з моди жіночих артефактів з клином і без, з рукавами і без, як в Брюселі прапорів держав, що обєдналися в Євросоюз. Країна таки переходила на євроколію, ощадливо використовувала ресурси. Ощадливі жінки на той час вже мали в сідальницях лише шнурок стрінга, а спереду на підголеному шелемендику трикутничок завбільшки фронтового листа. Держава економила і на приватних заляжках, підляжках дам тисячі квадратометрів тканини.

Витягнув Семко з чорного пакета пів зачерствілої перепічки, згорток кісточок фабричної курки з нотками цитрусових, підгниле виногроно, вичавлений банан. Більше не порпався.

Після сніданку працював з азартом. Підлогу чинив, бо долівка світлички світила лише замазученими ребрами каркасу - шофери тут зливали відпрацьовану машинну оливу. Наносив брусків з поламаних вікон, "сорочок" з холодильників, телевізорів. Кузов зсередини, щоб тепло не втікало, обшальовував пінопластовими обрізками. Стримав темп виконання робіт хіба що гак, приварений на стінці кузова. Зеро, аби не мати з ним клопоту, аби не нагадував про себе як про різновид шибениці, тим паче, на тім гаку окрім себе, він не мав що вішати, то довелось пововтузитись, щоб його позбутись.

«Тепер, Рузю, й ми еліта! - стверджував його внутрішній двійник. - Семко знає, Семко вау, Семко не дасть собі в юшку плюнути! Він колись і платонів-стратонів читав! Індійську веду! Про Зіту і Гіту! Мене в бібліотеці прозивали Дід-книгоїд. Шкода, що домашня бібліотека згоріла. І не таке переживалося, коли за матраци були теплотраси! У вузах вчилося, щось з трьох виключали, уже й забулося. До свого дня народження мушу, кров з носа, новосілля справити у власному теремку»! - повторював, аби переконати того Зеро, який переймався тільки забаганками живота своєго.

Стіни «квартири-люкс» після кількаденної праці засвітилися біленькими боками, як колись в батьківській хаті. Ба більше: він знайшов півбанки голубої фарби, то ще й з фасаду, боків хатку підфарбував, надав їй барви синього острівка, що хлюпався в смарагдових берегах підтоптаного літа. Оглядаючи своє гніздечко, розмріявся:

- Треба карасиків-трепетасиків запустити в озерце-Синевірце, то буду мати і юшку-тертушку, і карася-сметанця. Семко, як захоче, може й Карпати переорати.- Йшлося про перегачений сміттям потічок, що живився міжнаціональними сцяками, стіками, здохлими пса-котами. - Басейн почистити б, лавки під вербами примостити, то мавки, і русалки з розпірками завелися б тут.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS