Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Зарядне для рота

За одним з тих напрямків ніг поваландався Семко: до базарного "біснесмена" Тараса Тарасовича Тарасевича: роздирати і складати гофрований папір-упаковку, за що той дав йому 5 грн. авансом, на які Семко збирався купити колодку, а воно само купилося: чвертковий мерзавчик - замок на його невгасиму утробу. Давався взнаки фрейдівський світогляд: думаєш одне, а підсвідомість підсовує інше! Можливо, провокація продавця, котрий пропонував: "Первачок для дівочок, юнаків, пияків! Випив - на бочок. Купуємо!" А може, з горя, бо ТТТ загубив свої штучні "зюби". Він кидався сюди-туди, рикав розлюченим тигром:

- Нічим писка зарядити! Хто заряд украв? Я ж з людьми працюю. А сьодні ще податкова припреться. Я не зможу вирузумітися без зарядного.

- Який заряд? - спитав Семко.

- Щелепу! Я запасної щелепи не маю. В нас одна щелепа на двох з Тарасою. Я - бідний бізнесмен...

- Я думав, пляшку вкрали. Десь запотарайкав, а на людей списуєш. Може, ти не витягнув з жінчиного рота, коли ішов на роботу? - не знав що сказати Зеро, відчував, що відстав від життя, якщо вже роблять зубні протези сімейні. - Кому твоя щелепа принадна?

- Як кому? - не втямки було Тарасевичу. - У мене одна пані хотіла її відкупити, бо вона робила її на 10 років молодшою, зичила, як ішла на весілля, до церкви...

- А що твоя щелепа універсальна? - витріщувався на базарника Семко.

- Універсальна, універсальна…

- Як вона універсальна, то, може, та пані вкрала, а може, ти ще комусь позичив. Ану напруж свою цеберу.

- Я поснідав і, пригадую, вийшов з хати в щелепах.

- А може, по дорозі тобі хтось зацідив у зуби і ти їх вихаркав. Ти ж бізнецмен... А тут часом не було панталоноанатома Бровка? Він не те, що екзотичні речі красти вдалий! То такий хиря , що з Бога німб зніме!

- Панталоноавтомата не було ще, ще його я не бачив.

Тарасевичем метало по базарівських закапелках - можливих схованках його осяйних усмішок 10 на 12 см, то йому було не до якогось чепіратого Семка. Щелепанадвох, що мав замість рота провалину, заюшену зморшками, звертався до Бога:

- Я більше, Господи, не буду економити, не загублю! Змилуйтесь, святі угодники! Де візьму грошей на нову щелепу? Щелепа робила мене привітним, сама усміхалася до світу. Мене за цей усміх любили…

- Може, ти не заряджав нині писка, дома забув, склерознику! - справляв ТТТ на дорогу ще один співчуваючий: відомий алкоголік, двірник, Зашибйошкін, що за свої грошки пив потрошки, а за чужі - як пють збуї.

- Яке? Щоб бізнесмен, вашу драть, йшов на роботу беззубим? Я би себе після цього не поважав! Та й нині з податкової, казали, будуть шпіци.

Оце ж, коли ТТТ сварився, щелепа випорскувала з ротового зажиму. Боявся, що базарні щурі могли з нею розправитися. Це по-перше. А по-друге, ощадливий ТТТ часто витягав протез із рота, щоб задарма не зношувався. А по- третє, ділився ним і з дружиною, якій протез теж осяйну усмішку злагоджував на личку. Скажемо, що Тарасевич навіть зір економив, і без потреби не дивився на замурзаний світ.

- А ти вчора на футбол ходив? - запитав ТТТ Зашибйошкін.

- Ходив. Ну й що?

- А може, ти, забуханий, тим зубним устройством кидав у суддю? Як той латиноамериканець. Або як той безрукий, що у рефері пожбурив був протезом руки і зламав йому ребро.

- Хіба? В нікого я не кидав! Щелепа з задрипаної пластмаси нині - 2000 гривень. То я би такою цінною річчю кидав у ту тварюку, що підсуджувала? Не смісьно! - поправляючи у пустелі рота язика, повідомляв тим, що з нього кепкували. - Деяким суддям-дундукам після гри треба взагалі очі і зуби повибирати, аби більше не підсуджували.

- Збігай, Трас Трасович, на стадіон поки ще там не прибирали, збігай, - радив Зашибйошкін. - А може, якраз. Торік ти у суддю кинув кільом м'яса і пси рвонули на поле, зірвали другий тайм…

Даремно Тарасович бігав на спортарену. Там уже все було прибрано, лише у травичці валявся один зуб, що вибили під час гри центральному нападаючому приїжджої команди, аби менше бігав до воріт а віддалік - чорний дієздатний бюстгальтер, ще далі рожеві трусики, виталабуване місце. «Певне, закатрупили якусь Нелюсю, - подумав, придивляючись до інтимних речей. - Тікай, бо ще тобі припишуть вбивство».

Сконфужений побаченим ТТТ, згадав, що поклав протез на роботі у консервну бляшанку. Але це теж була неправда. Пришкандибавши на базар, побачив щелепу в роті дружини, котра прийшла йому допомогти продавати фірмовий хлібний квас «Тарас». Нею Тараса виблискувала, сміючись на всі 32 до тих, які розповідали їй про пригоду. Це ще дужче розлютило обеззарядженого, знервованого ТТТ. Він не стримався і, образно кажучи, застосував до дружини "мєри фізічєского воздєйствія". Щоб більше не сміла скрипіти на нього його зубами, обеззублювати у відповідальний момент, замалював чи захриндопулив рідній в ротик аж так, що їй з голови злетіла вязана шапка «бабушка». Наробив Тарасі в роті капури: поламав і нижню, і верхню зубні греблі. Сильним виявився превентивний удар!

І були сльози обидвох Тарасевичів, що привселюдно обіймалися у своїм горі. Крихкотіла Тараса плакала. Харкаючи кровю, проклинала зубодерів, які «зверські іздіваються над народом, роблячи крихкі блязуби, що від слабенького удару розкришуються», а Тарас від того, що знов доведеться беззубим шастати і викладати понад 2 тисячі гривень на нове зарядне. Він гладив Тарасу по голові і заспокоював:

- Не плач, сонечко, я куплю терку, натрем сирочка, ковбасоньки вареної, огірочка і поки не купимо нову зубарину, даватимемо собі раду. І будемо щасливими, будемо посміхатися!

- Без шупів? Одні ясна...я вше буду душе красна! - не уявляла щастя без зубів Тараса.

- Пора уже в місті відкрити пункт прокату зубних щелеп! - обурювався, спостерігаючи за Тарасевичами, пяний в дрова Зашибйошкін. - Он мою сусідку, пенсіонершу Покапока, хвору на хронічну беззубість, кликали на свято День соціального працівника, так вона, боже созданіє на один зуб, не пішла, встидалася. Хоча ще файна-а-файна: в Гені і передок, і задок вполнє, дасть фору моторам модельок і зуби в неї були з суглобами: як би вона не нервувалася, не потіли... Якби був пункт прокату зубів, взяла б Покапока зуби на прокат, то не сплакалась би була і не заслабла би на стрес.



(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS