Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

ДЕМІД

Вони сидять на дачі, що закипіла травами, лише під віконцем вагончика з зелених буйнощів великим червоним оком дивиться в небо кущик троянд.

- Дивисі, Михасю, що сі довкола робит, - каже власник дачі. - Тисячі гектарів позаростали бур'янами і нікому та земля не треба, як немічна бабуся. Серце кров'ю закипає, бо колись, за совітів кожен кусник був политий людським потом. А нам, робітникам, кожного літа не давав райком спокою - брав на вили: гонили в колгосп робити сіно, соломонаж, на силос косити, бульбу копати, бураки смикати...

Був у одному селі головою довго здихаючого колгоспу Роман Демід, що закінчив фізкультурний технікум - майстер спирту, то хіба люксусово бігав на довгі дистанції за колгоспними злодіями, та лапав жіночок де треба і не треба, а більше ніц не умів. То наша фабрика допомагала йому сіно заготовляти. Скосили ми якось у Медведині велику площу конюшини. Коли вона підсохла, треба згрібати, а нема чим, хіба виделками. Небо закундибасилось - хмарами його заклало вщерть, а конюшина сухенька, то нам стало шкода і своєї праці, і колгоспу, бо як піде дощ - зогниє, пропаде, і задурно ми старалися. Пішов наш начальник просити голову правління допомогти чи грабаркою, чи граблями, щоб то поскидати хоча б в копички. Він пообіцяв щось зробити.

Аж десь пополудні, бачимо, їде до нас бульдозер. Ов! І відразу, де скошена конюшина лежить, опускає лопату і горне підсушене. Горне з землею, з камінням -усе гамузом. "Гов, чоловіче, що ти робиш, що ти нашу працю нівечиш", - кидаємось перед бульдозер, та ми теж вчорашні селюки, знаємо що до чого. З кабіни бульдозерист - пацаня - наставляє засмальцовану нігролом пику: "Мене післав голова, ану з дороги, бо загребу!"

"Ти що, здурів, який ж то буде корм з грудками, патиччям?" "Не нам тебе вчити..."

"А мені до рурки! Слово голови - закон!"

"Ми не дозволимо!" - не вступаємось.

" То ще ліпше!"

Заглушив той шмірачок мотор, виліз з кабіни, скинув блюзку - і в корчі спати... А тут - злива! І вся наша робота бульдозерові під хвіст. Задощило, конюшина знегровіла, зогнила... І хоч би кому з голови волосина впала...

Ми пішли після цього в райком: скарги били на Деміда, що нашу працю звів на пси, а худоба колгоспна на голодному пайку. Тоді таки прийшов кінець тому безголовому голові. Та ба!

Директор нашої фабрики, який цікавився "як там урожай орчиків в "Маяку", пошкодував Романа, взяв до себе на роботу, у підсобне господарство, начальником до биків. Демід - спец! Отой спец так годував биків, що вони, коли трактор проїжджав стайнею, з голоду гумові колеса гризли. То були не бики, а ребра в шкірі Сторож бувало, аби не чути, як виголоджені бики ревуть, замикавсі в будці, шапку вушанку зав'язував під шию, аби того рику не чути. Давали бикам раціон: один бурак, кільо грису і трохи соломи на добу. Той сторож через ту вушанку не вчув, коли над биками змилосердились добрі люди - злодії вкрали, бо не могли змиритися з геноцидом худоби. Сторожа засудили, а злодіїв випустили на волю. За то, що вони спасли биків від наглої смерті.

От як то було! А тепер??? Ми вже п'ємо більше молока з-під дурної корови, ніж коров'ячого, бо народ запаношився, худобу вирізав, земля у відпустці, а йому хоч би хни! Народ пє горівку і на мітинги ходит... І що то за народ такий непосидющий? Йому тільки на тарілочці подавай національну ідею! А що ти з нею робитимеш? То не з сиром пироги і не «Українська з перцем»...


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS