Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

І КОНЯ ВЕЗУТЬ

Котиться містом вантажівка, випускаючи позад себе клуби чорного диму, а в її кузові червоний красень з вигнутою круто шиєю, густою довгою гривою, яку розвіває вітер. Мордою б'ється час від часу об кабіну, наче хоче достукатись до кермувальника авта: Гей, ти там обережніше на вибоїнах, бо мені зуби повибиваєш, то чим буду буряки гризти, овес теребити?!

Отаке: возив кінь, везуть і коня. Хто таке бачив, щоб ролі помінялися?

Червоний кінь від першого свого запрягу мріяв про те, коли газда, від якого завжди пахло горівками-перегарами, хоч би раз покатав селом. Аж тепер!

- Я трохи відпочину, - звертався Лесь до Орлика, пяним лягаючи в драбини на сіно, - Аби-с став коло пяного престолу - коло сільського генделика, я ще пива гальбу вдарю. Вйо!

З п'яним фірманом ніхто не ставав до бесіди, то він спілкувався з конем, котрий його розумів найкраще, без нагадувань додому доставляв.

- Я тебе люблю! Я тобі то запишу, шо ти мене нині неврєдімого додому доставив, не переживай! - проснувшись, заспокоював Орлика господар. - Дам добавку: два червоні бураки, аби-с не тратив червоної масти. І - торбу вівса. І три галки цукру! І ні разу батогом - попід хвіст. Я не смію на тебе руку підіймати, бо ти єдина моя радість на цім облупленім світі.

Коло корчмарні хилиталися пиячки-пофігісти, що спивалися за чужі гроші.

- Лесь уже накирячився, неліквідний... При всім чеснім населенню з конем виціловується.

- Кажи "тпру", бо в Леся губи не стулюються, - глузував з фірмана інший пофігіст.

Але ставав Орлик коло генделика сам, без "тпру".

- Скільки пожирає вівса на сто кілометрів?

- Ага! Продай коня і овес - купи собі "мерседес".

- Я тебе, сіромо, вожу та й вожу, працюю на тебе, а коли ти мене шкодуватимеш, коли ти мене хоч раз покатаєш? - фиркав, здавалося, махаючи звіздастою головою, кінь.

Але то від імені кониченька, либонь, говорив Лесь.

Коли господар вигойдався з забігайлівки і звалювався помежи драбини, Орлик сам рушав і віз газду додому, зупинявся лише коло каплички, якби покійника віз, і аж біля стайні.

- Як ти ще годен на пияка заробити, моя душко, то ти ще годен, а годен.

Та не так відбулося, як вйокалося. Згори їхали, то п'яний Лесь задуже Орлика вудилами стис, аби гальмував. Кінь ногу чи до орчика чи штильваги покалічив.

Диви, сталося!

...Але не везли б Орлика, якби не захрамав, не покалічився: нога почала кровити, а відтак гнити, кістка псувалася. То не мав сили у задніх ногах, не годен важкого воза тягти.

То, напевно, його везуть у місто до районного ветеринара. Сільський кінський лікар справді кінський, бо мало що тямить в тих кінських болячках. Хоч і мазав ногу якоюсь смердючою маззю, і бинтував навіть, щоб пилюка не сідала на ранку, це нічого не давало, ще гірше стало.

То й господар, запровадивши Орлика у кузов автомобіля, направляє до шпиталю. Але про це нічого своєму чотириногому другові не каже чомусь. Хоча він не раз виливав перед ним свою душу, особливо, коли дружина Христина не пускала його п'яного до хати спати, сварила.

Бувало, сяде коло жолоба на стілець, з якого доїла корову Христя, та й сповідається перед ним, обнявши за голову, тулиться до гарячих губів:

Та я на неї роблю, та я щодень триста гривнів до хати привожу... Ади вона, хвойда, мене бридиться, не пускає до хати, бо я самогонкою смерджу, а гроші мої пахнуть духами, любить, ще й як. Лише ти мене розумієш, мій коханий Орлику, і прислужуєш, друже.

Та й сльоза гаряча капала на ніздрю кінську. Кінь пофиркував від того самогонного запаху, але мовчав, кивав головою, наче погоджувався з сказаним, ще й гарячими губами цілував Леся за вухом.

Харапудився, іржав, хвостом вимахував і тепер: чи то з радощів, чи з болю. Щось би сказав, та не вмів говорити по-людськи.

Машина звернула з вулиці у провулок, а з нього, переїхавши через поле, спинилась перед високою бетонною стіною.

Але якби кінь був письменний, умів читати, то над високою великою брамою, перед якою спинилася машина, прочитав би принаймні великі букви "М'ясокомбінат".

Один раз на довгім кінськім віку пощастило провезтися, не везти когось чи щось і то їхав по свою смерть.

- Який файний вгодований та ще й червоний кінь. Перша кляса червона кубаса буде з нього, - казав вартовий тої брами, розсуваючи в боки металеві ворота, що від тої ковбаси й сам був червоний, як вільховий пень.


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS