Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

ВІРШІ У ГІПСІ

Не писалося! Ніде не писалося: ні у кнайпі, ні під столом, ні в автобусі, ні у вбиральні, ні на підвіконні, ні на горбку, ні на стриху. Клинить рядок, хоч ти вішайся!

Все! кидаю писать, не торкнуся паперу, переключаюсь на скарги. Буду писать на голову селищної ради...

А тут наднесло у поштову скриньку "Літературну Україну". А на останній сторінці пише про писаку інший письмак - Іван Кидрук. Пише, що поет Степан Бабій - оригінал, перевершив усіх своїх побратимів і творить не де-небудь, а на яблуні. Вискакує собі поет отак, як на коняку, і з-за стовбура виглядає натхнення та летучих метафор. І коли "случається", то кричить до дружини, яка вже чатує, щоб подавала мерщій олівця, ясні твої очі. А та радесенька, відразу, щоб дізнатись на скільки натхнення двинуло чоловіка:

- Довгого чи короткого?

- Найдовшого! - відгукується рідний.

Та подає "олувко". І Степан починає шарити. Аж поки не стемніє. І отак за два-три вискоки на яблуню вкресав збірку віршачків "Пізні яблука".

В зелених шатах йому й їсти не подавай - так натхненниться.

А що коли й собі за прикладом Бабія, думаю, може, й у мене прокинеться на висоті муза. Якось жінку відігнав від дому, щоб не казала, що зовсім чокнувся на поезії, а чого доброго подасть вірьовку, щоб закинув на шию і перестав дражнитись. Жінка тільки пішла на унгібергі, а я з заготовленим наперед папером і довгим олівцем - на грушку, бо яблуні коло хати нема, а верба - дерево дідьче кажуть. Груша висока, її грушки соковиті обсипали, наче лампочки Ілліча. Тим більше, що раз мені приснилося наче груша замість плодів зродила членів уряду, яких попідвішувано за шиї до гілляк.

Поліз я, приперши зроблену власноруч драбиняку до стовбура. Заліз і визираю з поміж гілляк натхнення. Але оси, пся віра, не дають зосередитися. Чекав, чекав. Ні фіга, й ні фіга не приходить в голову. Десь муза запропастилася. Сочинив один тільки рядок: " А на нашій груші жили три маргуші..." То я почав злізать. А тут оса як вшпарить під око. І ще одна заходиться... Я од неї відбиваться обома руками, так зворушився... що полетів униз. І гепнувся об землю, аж у нозі правій стрельнуло.

Дописався. Підібрали сусіди, викликали фельдшерку.

- Гіпсувати ттребба, - сказала перелякана фельдшерка, - бо ббаламкається нога.

Викликати невідкладну допомогу, а за неї у нас був трактор-білорус, і повезли до лікарні...

Забили ногу у гіпс. Сказав травматолог, що з на півроку не може бути й мови про вірші на грушці. Лежачи в травматології, підвішений за ногу до стелі, чую - рядки в голові побігли, особливо, коли спати не міг. І отакеньки поволеньки лівою рукою і з лівою ногою наперевіс сочинив цикли. Намантачив збірочку "Запізнілі груші". Сусід хотів мене на Нобелівську премію висувати. Та я його вчасно стримав. Хай спершу дістанеться Нобелівка Борису Олійнику, а тоді вже... Коли мене видобули з гіпсу, муза знов одвернулася, то я подумую, а чи не полізти на дерево знову? Щоб іще одну збірочку змонтувать. Мистецтво ж потребує жертв.

Правда, дружина, аби груша не провокувала на каліцтво, поки я відлежувався, її зрізала. Нічо, при дорозі неподалік нашої хати росте висока тополя... Тим паче, у мене уже єсть заголовок нової збірочки - "Тополиний пух". Може, дасть Бог, знову до лікарні втраплю. Задля процвітання літератури я згоден на все. Он Шевченко за неї потрапив на заслання чорт і куди, а до лікарні не так вже й далеко. Бог добрий, а муза змилосердиться...


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS