Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

ДЗВОНИЛИ З НЕБА...

Вітер кудлатими віниками дерев вимітає уже з мого райкраю весну-красну. І заганяє природу в літо, створюючи чистоту і прозорість. Кучерява пора бє хвилями зеленню аж до Небес.

Іду усміхнений, поконечком травня, пташок слухаю, не наслухаюсь. На якій діалекті вони цієї весни щебечуть, а чи на державній, чи на могучем ? Аж серед поля в гущавині бур'янів гурт людей обробляє зарослу по самі вуха ділянку картоплі. Як син християнина кажу до робітників:

- Боже помагай!

- Дьикувати, дьикувати, - відповідає один з громади. А жінка, що тягне борозну:

- Казали боги, аби й ви помогли... - І відбілює на сонці зуби, розтягуючи губи в осяйну усмішку.

Я ніяковію, не знайдуся, що їй відповісти. Тоді жінка, спершись на сапку, провадить далі:

- Поки ви думали, подзвонили з неба, що вже не треба...

Я й собі присоромлений, посміхаючись, правцюю далі до своїх грядок, сам собі кажу:

- От бачиш! Ти гадаєш, що нема серед нинішнього люду творців народної мудрості... Брешеш! Є! Ще й які! То не модерністи!


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS