Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

ЕТ...

Взялася спинати до купки двох своїх друзів. Вдівців. Гадаю, най би люди не мучилися окремішно, а разом ділили і радість, і горе, легше аби! Затягнула якось їх до себе на квартиру. Там випили, там закусили, там очі засвітилися. Там... відправила їх обох засвічених до окремої кімнати, щоб наодинці про щось домовилися.

Вийшла нарешті моя подруга із затворення. Зашарілася, як троянди пелюстки уста.

- Як? - зазираю в очі, думаю, все в них склалося.

- Ет?

- Язика проковтнула? Ну, кажи!

- Ет... Гірше.

- Тобі шо у вінчестері перемкнуло?

- Та не виходить. Ет... Зуби... клинить...

- Та буде вже того... Що, дав по зубах чи ти йому?

- У нього вставна щелепа і в мене вставна, - виправдовується подруга.- І не получається, коли цілуваться. Щелепи висмоктуються. Треба спершу щелепи помінять, а тоді вже заходиться гострить сокиру і обух кохання сталить.

Може бути. Я ще коли молодою була, мала не мостик в роті, а вставного зуба, котрий теж тримався на совєтскім чеснім слові. Пригадую, на вокзалі до мене підкотився симпатяга, та й ну залицятися. Щось він мене розсмішив, що я аж ненароком чхнула та й зуба того вичхала, прямо у пилюку полетів. Хлопець те побачив, та й з переполоху замовк і втік, по нинішній день.

То чого дивуватися. У житті, як на поламаній канапі.


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS