Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

ПРИВАЛЕНІ МІСТОМ

На самій межі міста і довкілля - віковічні дуби. Мов козаки-велетні стоять на його сторожі: захищають від прудких карпатських вітрів. А побіля них на бережках-горбках зажмаканого цивілізацією звору дрантивляться африканери-будівлі - сараї усіх можливих і неможливих трущобних конфігурацій.

Свіжозморожені містичі, прищемлені містом, наплодили тут курей, качок, індиків, поросят, кіз, кролів, собак - хто на що гаразд. Декому розгорнутися по всьому фронту дерева, кущі заважають.

Я як споконвічний містянин чи, як нині модно писати, городянин ніяк не можу змиритися з самодіяльністю новоселів, особливо, коли вона презентує себе і в центрі міста, де під вікнами цвітуть квасолі, картоплі, пузяться дині, капуста, надуваються огірки, шелестять кукурудзи... Бо хіба відро бульб, накопаних на місці клумби, порятує, затамує спрагу шлунку за харчем високовольтним?

Та мене дещо переконали, бо кажуть, що і в центрі Бухареста бачили плантації кукурудзи... Нехай уже, але ж за містом буянять поля бур'янами, сотні гектарів гуляє. Якщо їм хочеться господарювати, хай би там, а не тут...

Якось, йдучи до заміського джерела по воду, звернув увагу в дубовому братстві на дубище, що мав напевно, два по сто років. Він не зеленів, а світив голим тілом, на вершечку котрого кора злущилася. Це впадало в вічі, бо виділявся з поміж інших дерев своєю мертвечиною.

Підійшов ближче. І зрозумів від чого в дуба "сухоти". Під кроною "куряче гніздо" звив хтось з сих екс-селюків, а щоб курячому населенню дуб не заважав гребтися, не заслоняв сонця, цей Хтось дуба з південного боку обкарнав.

Пообурювавшись у кишеню, я пішов, а з часом дещо призабув про цю напасть.

Восени, озброївшись фотоапаратом, йшов на полювання золотої осені - дерева, вже розфарбовані геніальним художником Жовтня, адреналін розбурхують, бентежать.

Знов звернув увагу на конаючого дуба, що стримів тими закарлюками-руками, наче просив у Небес порятунку, впираючись патичками-пальцями в хмаровиння. Наскільки можна було, підійшов до захаращеного, обгородженого всіляким непотребом місця, щоб зблизька зазнимкувати, то побачив, що могутній стовбур дерева знизу геть обдертий. Вперто і свідомо газда курячого піддубного архіпелагу готував велетня до смерті, щоб не заважав кізкам, птиці і йому.

Моєму обуренню не було меж. Згадував господаря, якогось Дмитрая, недобрими словами, лаявся і плювався. Адже ці дуби сотні років не тільки прикрашали, але й стерегли місто від нападів шпарких вітрів, першими приймали їх удари на свої кремезні рамена. Навіть москалі, що в часи визвольних змагань вирубали коло міста приватні дубові гаї, де "воділісь бандєровци", залишили цих могутніх старців в спокої. Я юнаком, коли дуби були ще на волі, не порозгороджувані куроїдами, любив тут посидіти, притулившись до шороховатої кори стовбура, просив у велетів сили і здоров'я, віддавав їм свою негативну енергію, якою заряджає тіло збісена цивілізація.

Хоч би оштрафували цього любителя козячого молока і курячої юшки, щоб не поганив, щоб не нищив того, що люди плекали десятиліттями, не показував прикладу нищення довкілля іншим куролюбам, козолупам, що теж тут розгаздовувалися, лишень сморід розлягається звором.

Дуб умирав. Геть порозкидав увсебіч свої оголені вузлуваті ручища. Навесні його й птахи покинули, що мали в кронищі гніздечка, лише гайвороння сідало і каркало. Дерево, бите дощами, дрентіло. Я бачив, коли прямував до джерела, як Дмитрай засмагав на строкатім даху курятника, вивертаючи заплилого жиром живота, що аж шкварчав, крутився, як шашлик над половінню, під сонцем, що скоботало його попід пахи, в п'яти, бо вже дуб не кидав густої хмари тіні. А коли фест присмажувало, злізав з "пляжу" долів, до своїх м'ясних друзів - кізок, що перед ним лестилися. Козенята стрибали, мекали, поквоктували кури, розгрібаючи землю, оголюючи корені. Підсипав курям зерна, козам гіллячя. І знов драбинкою випихав себе на дах, на сонце.

А дуб нендзнів. І ніхто Дмитраєві за нівечення дерева пращурів й слова поганого не закинув, якби він господарював на власному дворищі. Я написав у міськраду листа-скаргу, не лише на цього короїда, але й на інших, що тут розплодилися і хазяйнували кожен на свій штиб, загиджуючи околицю. Але то був голос волаючого в пустелі. Міський голова захищав самоселів, "у зв'язку з скрутним економічним становищем підсобні господарства дають городянам додаткові прибутки, дозволяють виживати..." і таке інше.

Через місяць, повертаючись з десятилітровою каністрою, наповненою джерельною водою, до міста, запримітив недобре, що й пригадалася пісня "Ой чого ти, дубе, на яр похилився"... Тим більше, поблизу стояла вічна учасниця поминок, у народі прозивана Анночхни, то вже по тім можна було судити, що тут попахує нещастям. Бо Анночхни носом чує, де пахне претендентом на катафалк, оскільки вона азартний любитель похоронів представників усіх конфесій. Жоден похорон в кількох квадратокілометрах без неї не освятиться.

Підійшовши ближче до куротеренів, побачив скупчення гомінкого народу. Таким тільки дай на зуби подію! Щоб пожувати, як гумку.

Дуб лежав на колишньому "пляжі" Дмитрая - на даху кучі-химери. Саме там увихалося найбільше галасливих людей.

Придудніла міліцейська "швидка".

- Нафіг з пляжу! - проганяв метушливців вулиціонер.

-Що сталося? - питаю, не сходячи зі стежки, що кільканадцять метрів від дуба, в Івана Сулієвського, котрий перебував у першій купці гучномовців.

- Що сі стало, що сі стало... Коза-твереза! Було тонке, та й сі вдрало, - відповідав сусід. - А диви, вітер дуба звалив, а дуб приліг Дмитрая, що дрімав-загоряв на даху своєї халабуди. Розкатав, що й не бекнув! Уже не буде козу водити, а любив...

- О свят, свят.. І війни нема, і люди гинуть!

- Притис дуб бідного до сараю, що й видобути з-під нього не можуть.

- Але то вже нема кого добувати. Уже очи, як сі дивили на небо, уже димом зайшли, та й сі спинили - заскліли. Котлєта. Як то чоловікові мало треба, аби стати відбивнов...

- Шо, умер окончатєльно?

- Ну! Йому всього було мало... Най би святого дуба був не чіпав, йому шо дуб дорогу перетнув? - теренділи між собою четверо чоловіків, очі котрих були запряжені в окуляри. І вони всі дивилися в бік дуба прискіпливо, якби хотіли розгледіти нещастя на молекулярному рівні.

- Курям і козам перейшов...

- Дуб дубом!

- Вже, курди бальонца, не лише пси, бродяги нападають на людий, а й дерева! - говорив ще один вирлоокий, щораз посмоктуючи цигарку.

- Ага! Нема нині де й цеглі впасти! - погоджувалась закутулькана в хустку, хоч день розривала спекота, Дуся Віза, що вже 40 років слаба на голову і з хустки ніколи не вилазить, як дехто з кнайпарні.

- А як Дмитрай свої кози любив. Просто таки любитель сестер наших менших. Не міг козюгами, сердега, натішитися. А дуб - свиня! Упав на хлопа серед білого дня!

- Планета зелена в небезпеці цалком! Ви собі не думайте!

- Любив кози, а дуба соляркою підливав, аби корені всохли, аби вгинув... Як правду, то до кінця. То й сам вгинув, царство йому небесне! А всім вічная і нескінченная.

- Корені підірвав дереву, на маєш, а собі віку вкоротив, бо якби того не робив, то би були обидва жили. А так в обох порвалися жили.

- Пішло воно всьо... дубові під хвіст! Машини на людей нападають, цегла, а тепер ще й дерева. - повторював свою сентенцію чоловік вистигаючих літ. - Хамство! Колись лише татарів боялися, а тепер уже й не знаєш кого боятися, звідки лиха виглядати.

- Іване, не теренди! Йому вже однаково! Його пісня спєта. Ходи, пивка лупнем. Я кладу. Нині Дмитрая привалило, а завтра на нас може щось впасти... Світ хисткий!

- А що ви хотіли? Надворі 21 століття. Капеесесня довиздихує. Ериться нова ера. Країна реформується.

- А я писав у міську раду, хотів цього козака спасти від дуба, не прислухалися... Дмиртай згирив дуба, а дуб йому дав здачі.

- Чули новий анекдот до теми? Питають Ющенка вчені, чи дозволяє запускати нейтронний колайдер. «А в чому справа?» - питає Президент. - «Може статися вибух і всі загинемо». - « А прем'єр Тимошенко загине?» - «Загине! -«Тоді запускайте»

...Юрба розюрблюється. Заклепані у себе розходяться, бо вже надокучив цей дубовий прецендент. Одні йдуть "козу водити", інші розводяться по своїх дупельцях, прилипають до телевізорів, там подадуть щось свіженьке і теж засмажене на людській крові. З телевізорів «кров рікою тече»...


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS