Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

В І Д Р О К А Ш І - НА ВІДРО СЛІЗ

Дев'яностолітній небіжчик, обрамлений зусібіч штучним зеленим віночком в білі квіточки, як гоголівський бурсак, щоб до нього не дібралася нечиста сила, лежав, склавши на грудях руки. Приходили селяни з ним прощатися. Молилися, присідали на лавицю, гомоніли про все на світі: про політику, про пережите, про родинне, згадували й покійника, а відтак знов клякали, молилися, цілували хрест із розп'яттям і йшли - надворі ж бо разом з гусьми гелготало розпарене літо, на небі формувалися хмари, а сіно дощу ніколи не просить. Заходили інші. Хрестилися, молилися, всідалися...

Життя продовжувало перебирати ногами, як має бути!

Я привіз сюди на своїм новім вишневім "ланосі" колегу - внука небіжчика і мав достатньо часу (поки той з родиною вирішував нагальні справи поховання глави сім'ї), роздумувати над людською суєтою суєт. Всівся у ногах небіжчика у фотелик, накритий гуцульським килимком, щоб не витиралася шкіра, або, більш ймовірно, не штрикала в м'яке місце гостра пружина, що пробивалася з атласного днища, та й слухав діалог двох вартових покійника - жінок. Теж, мабуть, кандидаток на зелений вінок, які, не звертаючи уваги на стороннього чоловіка, гомоніли, згадували минуле!

- ...Пані Тацьо, а я би ще хтіла трохи побути на цім зеленім світі, як не як, я маю файну пенсійку: не пару соток, а пару тисяч. То би був гріх, велика шкода..

- А то скілько, пані Теклю? - зацікавилася подруга.

- За мого старого платять мені, царство йому небесне! дві тисячі гривень. Хоч на старість маю!

- А то чого так масно, пані Теклю? Йван дітваком був суджений...

- За партизанку Іваник заплатив 12 роками: від дзвіночка до дзвіночка.

- То хіба нинішня чужа-влада дала бандерівцю таку пенсію? Хотіла би-м вірити...

- Та де, пані Тацьо! Від нашої не нашої влади дочекаєшся... Вони лише синьо-жовтими словами розкидуються з-за трибун. Мій Іваник у Сибірах на шахтах гарував, грубі гроші заробляв... Бо рік роботи йому рахували за півтора. Мав 73 роки стажу, хоть умер у 67. Але що йому з тої пенсії. Най би й куценька пенсія, але аби довго брати... А він намерзся, набідився. Як почне бувало розказувати, а я сльозами умиваюся та йому руки, з квадратовими від роботи пальцями, цілую. - Витерла непрохану сльозу з очей. Здавалося, у неї був напохваті мішечок зі сльозами...

- То, пані Тацю, хоч на старости можете собі дозволити за такі гроші рай... Я хоч маю малу пенсію, але три рази була-м в раю... На курорті в Трускавці, Моршині і в Черчі. Навиділося, начулося!

- Не можу, пані Текле... Не можу! Мушу віддавати дитині, бо мій зятиско - пиячиско, що такого годі шукати на всій окрузі. І мене лупит, і дочці, що не ступит, перепадає... Майже кожний день - п'яний день, а вона має астму, на пшикавці жиє, а пшикавки нині такі дорожезні. Їй вже наші пшикавки не помагають, купує італійські, а то дороженне. Настарали мені троє внуків. Всі хочуть їсти! Бабо, хоч лігай, хоч вмирай, бабо, давай!

- А ви не давайте.

- Не даш, то уб'є. Або спалит! Так мене ондика збив, що я дістала запалення легенів... Три тижні-м відлежіла в шпиталі на голоднім пайку... Мушу ділити, бо інакше не дают жити, дочка вмре, а діти на кого лишити? На пияка? На голода? Доста, що ми наголодувалися.

На якусь хвилю в у світлиці запанувала тиша, було чути, як мухи подзумкують, добираючись до захованих під білою хусткою очей покійника. Пані Текля продовжила:

- Адіт, пані Тацю, розказував мій Іваник, як він бідував в лагери, але вижив, бо хтів жити, хтів сі додому повернути. Там було повно таких, що не вітримували і самі собі вкорочували віку. Розказував, що дехто тютюн їв, декому було мило їсти мило, аби ся втруїти, на цім світі не бути. Один, з нашого села, Петро Митрофанихи, сідав під п'єц, аби зігрітися, упріти. Отак розпариться - і з хати надвір, у сніг. І отак щораз, бо був не проти, аби дістати гальопові сухоти... І свого добивсі. Дістав сухоти і вмер, аби ся не мучити. Дехто, коли йшли на роботу, робив крок-два вбік, попереджав конвоїрів: "Конвой! Я іду". І вже його пристрілили. А за вбитого при спробі втікнути рострільникові - премія. Мій жити хотів - мучився, але не здавався. Ото розказував, а я не конче вірила, як одного разу він цілий день возив на кухню сніг, який розтоплювали на воду і на ній варили їсти лагерникам. Бо там - закон тайга, води нема. Отак він цілий день відгарував, рук не чув. Присів коло кухні, аби відпочити, зігрітися. А головний кухар підійшов до нього і дає йому відро, ціленьке відро каші !!! "На їж, ти заробив, а що не з'їж, віддаш своїм друзям." Мій узяв то відро межи ноги... Помало, помало - вишкріб кашу до денця. Ціле відро за раз каші з'їв, що й сам не вірив, де то в його літровім череві вмістилося. Тим його розказам і я не вірила, поки на собі не провірила.

Якось, йдучи з роботи, а я робила на стройці: ми копали цілий день під фундаменти рівці. Кожному робітнику прораб відмірить пайку, як не вікопаєш, не буде норми і не буде грошей до торби. То ми рвали і метали. Дивлюся, у магазин хліб завезли. І черга за козячий хвіст, а хліб тогди хоч був і кукурудзяний, але в дефіциті. За Хрущова то було, то була ера королеви полів - кукурудзи. Гадаю собі, візьму буханчину, якраз маю кілько копійчинок - 24, то дома будуть тішитися, що-м принесла хлібчика. Стала, стояла, а то так пахло хлібом свіжим, що слина ми дзюркотом, їсти хтілося... Йду додому, а черево не дає кроку ступити, давай вавкати. Наглу би-м з'їла. Щипаю хліб і - в писок. І поки дійшла додому, то цілу буханку з'їла. І дивуюся собі, що, я - стерва, так багато хліба сперла. Не дурний казав: голод не тітка, панчоха не пулярес... Лише-м увійшла до хати - і до мами: "Є щось їсти?" - "Бульба з фасолев має бути у печі" - кажуть мама. Я до печі, а бульби нема. Кажу про то мамі. "А може, хтось забрав, подивисі в сіньох". Я до сіней, ая, є бульба з фасолев, кури не вспіли всю відзьобати. Я - за баняк і то, що кури не доїли, - лише так. Напила-м ся води. Ба, я ще їсти хочу, до вечері не могла-м сі дочекати... І лише тогди я повірила свому Іваникові, що за раз, прости Господи, оприходував ведро каші...

Я з цікавістю слухав розповідь жінки, що ховала товсті погорблені синіми венами ноги під стілець, і був збентежений до глибини душі, розмірковуючи про те, що з неї міг би бути поет, бо ж рими в її бесіді щораз підневільно спліталися... Як тяжко доля била наших людей в ті страшні роки, все з них вибивала, тільки апетит залишала. Стоп! Бо й я вже починаю напускати диму в риму.

Мені теж не вірилося, що за одним махом чоловік міг впорати відро каші.

...Приїхавши додому, пішов на здибанку до своєї пасії Наталки. Розчулено розповідаю їй про лагерника, котрий з'їв за раз відро каші. Пафосно так розповідаю, мало сам не плачу, співчуваючи людям, що перенесли лихоліття. А вона слухала і мовчала, щось наче підраховувала в голові своїй закучерявленій, а на повненькій верхній губі, бачу, ледь помітна усмішка всілася.

-З'їв, то й з'їв, - нарешті вишолопала з себе слова Наталка. - А що тут такого: з'їсти хлопові відро каші? Я сама, якби трохи потренуватися, з'їла б. Правда, за дві години... до обіду...

Маєш мені! Розжалобив! Оце так апетит!

- Я могла би поїхати на змагання ненажер: пожирачів вареників у Київ, і стала би чемпіонкою. Але не маю підходящого столичного одягу. Одика во на всеукраїнських змаганнях переможець з'їв 100 пирогів за сім хвилин, я би його перегнала. Я би запивала не сметаною, як він, а оливковою олією, бо олива ліпше шмарує стравохід, борше проходить страва... І перша премія - моя! І я на обкладинці гламурного журналу, і я - в газетах, в ... Книзі рекордів Гінесса...

"Як вона годна за одним махом з'їсти відро каші, сто вареників за сім хвилин, то чи зможу я її на мінімальну зарплату прогодувати?" - щулились думки в моїй захмареній смутком голові.

- Я, напевно, піду... Ти мені роздмухав тим "відром" апетит... - сама знайшлася Наталя.

У мою голову приблудила фраза: "Ти гадав відром каші наточити з неї відро сліз, а бач, наточив відро зневаги".

- Та добре, -спохмурнівши, вирік я. - Тим більше, мені ще на одні похорони треба, - збрехав я після почутого. Я усвідомлював, що повинен поховати своє захоплення цією красунею...


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS