Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

СКАЗАНІЄ ВІД ЛЮКА

Коли ще Петро був немовлям, мати бувало йому вузлик цукру вмочить у самогонку і дає замість соски. Посмокче дитя трошки тої "циці" і спить. Прокинеться, посмокче і... А мати тим часом у колгоспі з ділянкою "общається", сапою од бур'янів відганяється іще лютіше, бо в тих бур'янах знайшла й Петрика.

Годі було Петрові відвикнути від "градусного молока". Усілякими способами вже хлопчиком намагався задовольнити потяг до наркоти. Наллють йому сто грамів, допомагає "націоналізовувати" колективне майно.

Поки цупив накрадене в колгоспі, то ще люди терпіли, бо відчували, що й самі до того хап-клану трохи належали: цупили в колгоспі не тільки те, що погано лежало. А коли колгосп розтелепався, то взагалі розтягли все що тяглося і не тяглося. Автомобілі, трактори, сівалки, худобу, вулики з бджолами, бідони, порозбирали корівники і будинок тваринника. А Петро тоді не крав іще. Ще жив, за материн кошт. Іще не доріс був до цього ремесла.

Поволі набивав руку. Коли мати відійшла, коли сам на сам зі світом залишився, вдався й собі до того способу заробляння на кусник хліба. Спершу очищував довколишні поля від загублених колгоспними механізаторами запчастин і агрегатів. Розібрав поржавілі культиватори, плуга, яким нарізали меліоративні канали, поливалки. Відтак цупив поцуплене, а потому вже - що під руку потрапляло.

Він й бабу Франю з печі вкрав у Франіїв, щоб викупили. Але бабу не хотіли назад й задурно забирати. Заложниця його тільки об'їла до решти, то виніс той сухоребрий "скарб" на дорогу і залишив напризволяще.

Це вже було занадто! Петрові селяни збиралися натовкти злодійську пику. Й нагода саме враз! Найбільше за алюмінієві бідони, у яких викисала закваска для самогонки, чавунці, каструльки, бо так Петро "забанячив", що хоч переходи, село, на глиняний посуд. Усе,що сушилося на парканах, усе, що дзвеніло, - прилипало до Петрових рук. Його хата, що стирчала на окраїні в садку, інколи перетворювалася на базу вторчормету. Розвантажували час од часу подвір'я приїжджі чорняві хлопці. Приїжджали з міста два смуглошкірі циганчуки і забирали наскладане, платячи Петрові сякі такі гроші, щоб мав чим свою грішну душу закропити, в тілі утримати...

Коло звитяг звужувалося. Усе, здається, перекрав, У жодному дворі немає металевих предметів, лише танк у багні за селом, що у війну втонув, чекав свого часу, бо нічим його було відти вирятувати. Пробував якось крадьки кіньми витягувати, але тільки посторонки порвав і заробив від господаря по вухах, що досі йому у правому вусі повискує.

Через крадіжки скоротилася у селі кількість подвір'їв без собак. А з псами мати до справи - не Петра справа. Останні портки порвуть, а тоді як?

Попався патентований крадій, коли у сусідки Петрусі Херман, сільської "спиртфабрики", потягнув останнього з могікан - самогонний апарат.

Мав храпа на самогонапарата від давніше, але стримувався, бо з того апарата й сам користав. Петрусин бізнес останнім часом, коли Петро почистив від самогонних апаратів господарства сельчан, пішов угору, попит на "народну" зріс. Продавала свою "цукрову на бруньках" дешевше набагато, як у крамниці "склепову" відпускали. Інколи й за так пригощала Петра залишками бражки, бо це він прилучився до росту Петрусиних дивідендів, обезглавивши сільську індустрію самогоноваріння...

Того агрегата Херман не могла простити сусідові, оскільки апарат був її годувальником і заодно останнім напувальником села. Й Петра, до якого була не байдужа, задарма пригощала відходами, прийшла попередити.

- Йду до внутрішнього органа, Петре, якщо не віддаси мені мого годувальника. Я маю на тебе таке дось є, - не могла стулити до купи "іностранне слово" Херман. - І ти загуркочеш у нєпроходімую даль. Я про всі твої рейди свідома. Цугунудер за тобою вже давно скиглить. Я зберу збори і тобі всиплють за всі бідони, нержавійки і каструлі, за шруби і гайки, за пральні машини, за дроти і... мидниці, і за всьо, всьо... на світі. Я ж бо виділа... Не будь тим, що моркву риє. Ми ж сусіди, ньи.

Що мав Петро робити, коли вже того апарата здав у місті на пункт прийому металу. Апарат йому довший час муляв очі, але не смів його приватизувати, брати на себе відповідальність за обезалкоголізацію рідного села. За п'ятдесятилітрову алюмінієву каструлю, і мідні трубки йому дали добрі гроші. Напився за них "до потєрі пульса".

- Вітер дме західний, Петре, то дуй-фест звідси, бо буде тобі... місце на цвинтарі зафрахтовано дочасно. Заб'ють. Тобі того треба? - філософствувала Херман, застерігаючи злодюжку від можливої кари-напасти. - Зав'язуй. Урветься в громади терпець і буде тобі кирдипець.

- Зав'язуй то зав'язуй, а з чого жити? Я твого годувальника загнав, Петрусю. То мусиш трохи почекати. Треба йти на пункт, того самогонотворця забрати. А викупити я не маю за що. Он у вусі свище! Треба навзамін щось здати... А в селі вже нема що тирити... Усьо а постирювалося, люди псами позаводилися, останні штани пси з мене здеруть і що тоді? Голий і голодний на сміх людям а вмирай, Петре? Позич грошей... Викуплю. І віддам.

- Я виділа, у місті є такі великі чорні таблетки, якими закривають каналізацію, - прийшла на допомогу сусідові вигадлива Херман, аби не зичити грошей пиякові. - То ти, Петре, одне таке коло знімеш, та й поміняєш на мою машину. А там будеш видів далі.

- Злапнуть, посадять! То не село!

- Як ньи то й ньи, я йду до внутрішнього органа, а він мені теж друг, товариш і Миколай Чудотворець, то відпочинеш від трудів неправедних на загратах!

- Не йди... Я спробую. Люки спробую... Зароблю на люках, найму в місті трактор і витягну з баговиння танка, а за танка знаєш скільки буде? Сто гривень позич, Петрусю. Продам люка, потому танка і відкуплю тобі такий апарат, що комп'ютером управляється...

"А може, якраз", подумала Херман, побачивши в очах старого парубка як вогники загорілися, і полізла правицею до пазухи.

Подався Петро зі ста гривнями до міста. Тих рятувальних кришок, яких ніхто не пантрував, Петро нарахував уже з приходу достобіса, або й більше. Головне - дочекатися нічки, а там "дєло мастєра боїться".. Сила є. І гроші на сто грамів будуть...

Хутко освоїв Петро нові "клондайки злодійські", що й додому йому ніколи повертати. Загулявся, знаглючився.

Хоча й самогонного апарата не знайшов, бо вторчорметівці продали його за дорого якомусь теж новітньому бізнесмену, що спеціалізувався на сампанжене і з того живе. Додому вертати без апарата - шлях до тюрми. Петруся не побоїться здати сусіда.

Натягається Петро "золотих кілець", вип'є, а потім захірачить на сон грядущий - в сплячку впадає.

Накривки люків зникали з крейсерською швидкістю. Колодці у містечку поперетворювались на своєрідні вази для "квітів", вовчі ями. Аби авта не потрапляли у них, співчутливі міщани засували у пащеки тих отворів ломаччя, гілляки, пістряві червоні рекламки .

Херман не терпиться, визирає сусіда. Продукція викисає, ані Петра з міста, ані годувальника й на горизонті не видко. Добре йому ведеться Запив, вочевидь, на нових промислах, що не вертає. Лається Петруся новітнім матюччям на чім світ сучасний тримається. Врешті сіла на бусик і погнала Петра шукати. Не так його, як апарат, бо закваска зіпсується. Те, що Петро працює в місті, відразу побачила, по очницях темних обезлючених каналізаційних колодязів, а Петро ніде не проглядався - не знайшла.

А якби добряче шукала, то знайшла б. Мешкав тимчасово люк-майстер у просторій собачій буді на покинутій електропідстанції побіля стежки і дороги, що веде і до рідного села. Видко, велицюзний собака охороняв трансформатори. Могло би бути, тільки ноги, коли дощ, намокають, а в будці не скульбачуються - замало простору - стирчать. Коло будки - відкритий колодязь, вщерть наповнений водою, то можна зранку похмелиться, не відходячи від каси, й очі промити.

Недовго, однак, люк-музика грала.

Однієї ночі, на свій день народження, Петро уже після відвідин крамниці "Буль-буль", де купив собі пляшку оковитої, кепсько орієнтуючись у місті, завалився у розпечатаний ним же ж люк. І хребтом натрапив на гвинт-сторчак крана, яким перекривали товстезну трубу. Вилізти з того капкана ще зміг, лише йойкав і гойкав.

Дали лад йому, немічному, уже шофери.

У лікарні довго Петра не тримали, бо то нема кого, бо в того "больного" нема чим руку лікарям золотити, ніхто його не відвідує, ліки не купує, то й списали - виписали як пропащого. Прийшли хлопці у червоних хрестиках і виселили паралізованого Петра з реанімації. Повезли горопаху у рідне село, щоб не займав у реанімації валютного місця.

Привезли, звалили Петра на подвір'ю, занесли до хати, уклали на чорне ліжко, не застелене відтоді, відколи подався на міські заробітки, і мерщій геть. Херман утішилася, що нарешті Петро привіз їй "стибриного годувальника", подалася до нього.

- Ти прийшла дивитися, як я буду вмирав?- побачивши на порозі Петрусю, запитав Петро. - З твоєї поради я за люки приречений на люті муки. Люки хребет мені перебили. Ноги не ворухаються. І як я тепер буду? Хто танка витягне? - Шукав своїми розмитими біллю очима очей сусідки, аби знайти в них бодай співчуття. - Довго і нудно буду вмирав... з голоду. Дожити хоча б до нових яблук.

- А де, Петре, мій апарат?

- Апарата нема, і вже забудь. - А по короткій павзі: - Я тебе люблю, Петрусько! Принеси мені трошки бражки...

- Ти що з літака впав? Треба було любити, коли ноги тягав, а не ходити і обкрадати людей... Кому ти такий треба? - Херман ретирувалась. Їй стало шкода Петра, на якого дотепер мала три пуди ненависті і око. Не знала що й відповісти... Траснула дверима і пішла... А небавом повернулась з глечиком смердючої браги і шматком хліба.

- Мені би а до паперівок добути, Петрусю, а там виживу, а там грушки, а там волоські горіхи! - кричав услід сусідці Петро.

Що його робить з майже нерухомим Петром і голова сільради не відає, й депутати сільради не підкажуть. А хоч який би Петро не був, але ж людина, житель села! Петруся Херман запропонувала вихід із ситуації. Вона уміє радити. Прямо-таки президентський радник, як Ганна Герман. Хапка на різні поради.

- Я пропоную людям почергово чи вірніше щодобово за Петром доглядати гуртом, поки відійде. Я би сама, але я не маю звідки коштів, апарат укра... ли в мене, то нема чим запомогтись...

Як ветерану по збору металобрухту з пункту прийому заліза, куди Петро заносив знайдене і поцуплене, циганчуки привезли йому стару інвалідську коляску, що хтось здав на брухт. Головне - з стоп-сигналами! Освоює Петро нову професію, аби хоч по подвір'ю прокататися.

Люди таки приносять йому щодень хто який харч, бо самі не конче розганяються - село в безробіття залізло по самі вуха!

Вже й графік склали, хто коли повинен Петра харчувати.

Ліпше вже в такий спосіб терпіти Петра, ніж його злодійські рейди.. Та каліку ця громадська "кормьошка" не задовольняє, далеко не все подане, смакує, бо несуть найгірше - об'їдки. А він привик краще харчуватися. Тренується Петро, гадає ноги розворухає, то й сам собі на харчі роздобуде. Під час одного такого тренінгу побачив неподалік сусідку. І загукав:

-Ти би, Петрусю, не допомогла мені?

- В чому, Петрику? - спинилась, очі повні співчуття до нещасного.

- Повідрубуй, Петрусю, мені ноги. Вони й так без надобності, не слухаються, тільки зайва морока...

- Тебе ще й люк у голову вдарив! - вирячилась на нього дівчина.

- А що ж мені робити? Я бачив у місті одного такого чорнявого парубка-безноженка. У ящику з гофрованого паперу сидів під муром... І йому люди кидали гроші, як сказились... А чому б мені не спробувати щастя? Тоді й харчувався б краще і на випивку вистарчило б, тобі дав би заробити...Торгувати обрубками ніг - вигідна справа.

Петруся заплакала і втекла до своєї оселі, де в кухні з блискучої рурки у трилітрову банку капала самогонка. З очей Петрусі скапували сльози.


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS