Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

ПЛЕНЕР

У нашому містечку уже більше фотографів, як жителів. Фотозой наступив! Кожна сім'я обзавелася фотоапаратом, а то й двома, трьома. Всі фотографували де тільки що можна і не можна було.Кого вже не можна було, того фотографували через марлю. Кого ще можна було, у того фотографували зморшки, які більше у фотосправі ціняться, як молоді дупці і обличчя, бо фото таких морщинистих облич драматичніші.

Голих дам фотомарафон: Марин, Петрин, Кретин, Христин, Федин, Ілон...

Марина в соусі, Христина і перина, Кретина в льосі, Петрина в Давосі. В хмарочосі. В одній панчосі. В колготках, а та взагалі в чорній латочці, а Лінда в стрінгах, Ілона в макаронах...

І всі майже в тому, у чому їх матері на світ привели. І передом, і задом, і боком, і скоком, і голопуза, і голодупа, і голозуба, і голих купа. І на пні, під пньом, на коні, в ромашках, і комашках, у випулених персах, що доларами заклеєні... Словом, - голофотоморрр!

Якщо на свято вареника чи єрепеника приїжджав до міста який задрипаний артист чи артистичка, то на них спрямовувалася сила силенна об'єктивів цифровиків. Не стільки послухати приходили залітного, як зафоткарити.

Коли вже не вистарчало міських пейзажиків і людських пик, красивих тіл для фоткування, між фотографчуками почало гуляти чуже модне слово "пленер" (друге після "фотожоп"), яке інтенсивно експлуатували, особливо - юні фоткачі.

"Я тобі накрию пленер", - казали замість того, щоб казати: "Я тобі накрию поляну".

- Я був учора на пленері. І зайця убив?

- Пленером?

- Яким пленером! Фоторужжом.

- Хіба пленер - різновид вогнепальної зброї?

Я знаю одного пленериста, котрий скільки на пленер не ходив би, усе одно в нього на картинах посередині калюжа, а з боків смереки або берези.

Я й собі забіг в бібліотеку, щоб з словників розчовпати що воно той пленер і з чим його жують. Що таке фотошоп, я уже знав. Бо ж знаю, що то пиятика на свіжому повітрі. Якось виїжджали на природу члени місцевого клубу "Піксель", то так напилися, що фотоапаратами билися. Вирішили в наступних пленерах з собою фотоапаратів не брати, щоб не погубити, не побити.

З французької "пленер" означає дослівно: вільне повітря, тобто живопис на відкритому повітрі, що відтворює кольорове багатство природи, сонячне освітлення. Ото наші як завжди на свіжому повітрі пленерують. Який пленер не проводився б, а напити нап'ються. А потім один одному дякують по спині ломакою!

Щойно я оглядав чергову фотовиставку. На світлинах переважали «лютневі в'юги», карпатські хребти, полонини, засніжені прірви... І як тільки цей фотомайстер по тих горах товкся, цікаво скільки він разів послизнувся і гепнувся, поки тих світлин "настругав".

- Запитання до мистця будуть? - питає у відкривачів виставки модератор.

- Мене цікавить скільки ви разів на пленері гепнулись? - вихопився я.

Фото Граф видивився на мене, як шофер на даішника, що раптово вискочив з кущів, і вимагає права. А ви знаєте, що даішники в кущах сидять, бо в них черева болять, як казала одна мудра жінка.

Присутні зареготали.

- И-и-и.. Цікаве запитання. Я над цим ніколи не задумувався.

Хай це буде професійною таємницею. Спробуйте самі, - у відповідь маестро.

І даремно вони з мене сміялися. Я знаю, що говорю.

Я позавчора на пленер ходив на гору Осій біля Вигоди. Хотів зробити цикл світлин під загальну назву "Іконостаси осені". Бо природа, у золото-пурпурові ризи одягнулась, розкошує. Ще день-два і листопад роздягне дерева до арматури... Арматури не нафотографуєш. То треба, щоб світло і тінь, ніжні кольори. Адже мудрий сказав, що фотохудожник природи, той же ж поет, що перебуває в пошуку своєї музи, тільки виражений Богом у ландшафті.

Гора майже вертикально здіймається увись від річки, що й не приступишся до неї. Втім я пробував чіплятися за виступи, падав, сповзав, то знаю скільки варта одна фотографія. Брав Осія навкарачки, по-пластунськи, на чотирьох. Падав, встав, повз. Виповз наче до третини гори.

Поки штурмував гору, погода змінилася. Повітря туманцем запорошило. Не розженешся конче. Пробував уже пленерувати. Зачепився кашкетом за галузку бука. Кепочка, куплена тому тиждень у Львові за 120 грн., бо у малих містах великих розмірів голови не носять, і тому їх на базарі днем з вогнем не знайдеш, полетіла чорною пташкою вниз, у розколину. Вже є перший трофей. І як її звідти досягти? А ніяк, бо то пахне "смертію смерть поправ". Скеля, гола і стрімка, зсувається, хоч викликай гвинтокрил. А звідки в мене гроші на вертоліт, коли ледве спромігся кепочку купити.

Мусив миритися з тим, що сталося, заспокоювати себе самого, адже то не кінець світа. Без кашкета якось переб'юся до зими.

Аби розвеселити себе, приспівую:

У горах Карпатах там чічка цвіте,

там бойко до бойка з півлітрою йде...

Бойкам бойкеса під смереков кладе...

Взявся за фотознімача. Цикав і повз наоскіс все вище до неба, милуючись лабатими буками, що пальчищами коріння чіплялися за каміння, за скелі; барвами: від зелених, золотистих аж до густо червоних, пурпурових, відкривалася феєрія видноколу. Пленер - я на сто сорок вісім!

Поки не гепнувся у вирву чи шанець і фотоапарат привалив. Як в тім анекдоті: "Куме, тут обережно, тут десь яма". - "Дякую, я вже знайшов". Ноги роз'їхалися, обняв ними стрімкого бука. Слава Господу, пригальмував, а то опинився б у Свічі, що срібною рибкою плещеться попід Осій.

Шию натовк, болить і ліва рука... Фотчик натискаю на спускову кнопку, а він наче цвиркає через губу, тільки не знімає. Врешті якось відновився.

Беру вліво, до села Старий Мізунь, аби без травм сповзти з белебеня, бо там, де мій подарунок Карпатам (кашкет), я не сповзу, розшибусь на кавалки...

Краєвиди, куди твоє сало! І лежачи, і сидячи, і з яких тільки поз не фоткаю. Симфонія пленеру у метаморфозах асоціативних викликів, - відчуваю, в крові навіть - драйв, адреналін, аж слина котиться, так їсти хочеться.

Набрів на іще зелений, але вже порожній ягідник чорниці - афинник. І то добре. Я товчуся за ягодами туди, де дідько каже "прівєт, старий", а тут під боком: не треба пертися за 40 кілометрів до Вишкова чи за шістдесят до Сенечова, а тоді ще кілометри горами накручувати, ведмедя боятися, запам'ятай! На повітряній подушці сідниці поволеньки спускаюсь з верховин, гальма не витримують, скриплять портки. Рву штани і врешті сповзаю до вузькоколійки, що двома блискучими гадючками рейок огинає гору. Тут шумить, розпліскуючись на брилах, Мізунка, яка трохи нижче вбовдурюється у Свічу. Бачу, помаранчовий пес сидить на прибережнім камені, рибу хвостом ловить? Теж, видко, як і я, жерти хоче!

Як перебратись на протилежний берег, адже глибоко. Вода хапне і понесе до Чорного моря. А вертатись у Вигоду, щоб назад перейти через міст вузькоколійки ріку, боюсь, бо йшов сюди, в голові крутилось, мало не полетів у стрімку течію, а то є куди летіти: з п'ять-шість метрів. Хтозна чи живим й долетиш... Та й далеченько до моста, а вже вечір вечоріє. Не ночувати ж на горі.

Додримбуляв штрикою до цеху колишнього лісокомбінату, де виготовляють тепер будиночки для багатіїв. Мізунка взяла різко вліво, у напрямку гори Лисої. А тут, з ущелини, випливає перевальцем потічок. В одному місці його камінням перекладено - воду можна переступити. Обережно плигаю з каменя на камінь. Радесенький, що нарешті виплутався з пленера.

- Ви яким чортом сюди потрапили? То стратегічний об'єкт, -наближається вартовий "стратегічного об'єкта".

- Як то стратегічний, коли вільний доступ?

Охоронець прискіпався: де я тут взявся, чи не парашутом спустився, бо об'єкт до то ж - приватна власність, охороняється Основним законом, а не тільки ним, а я ще й з фотоапаратом. Може, шпійон, засланий з Сеенге.

- Та ж камінням перейшов.

- Камінням... Каміння проклали злодії. То не в счот.

Даю йому, аби випустив, червоненьку гривню. Відчуваю, ні до нічого я не домовлюся з цим янголом-охоронцем.

- Ну, якщо у вас є гривні, то ви наш, не шпійон, бо шпійони мають або єври, або доляри, - перейшов на шепіт вартовий..

Звідси, вийшовши за ворота, уже асфальтованим гостинцем до Вигоди рукою подати.

Вдома хутчій розвантажую цифровика в комп'ютер, щоб переконатись, що пленер удався: і всі мої затрати - кашкета загубив, шию і руку потовк, штани порвав - буде компенсовано. Фотографії окуплять мої втрати і не тільки естетичною насолодою, але й на виставку буде що почепити. Мамо рідна! І тут невдача. З триста восьми знімків - жодного підходящого. Бо ж повітря було насичене вологою, не проглядалося. Світлини - туман яром котиться - зовсім бліді, розпливчаті, шуму навалом.

Жодного знімка вартого уваги професійного ока. Та байки, пленер, заспокоюю себе, трохи вдався: я віднайшов плантацію афинів. То наступного року компенсую усі втрати і прикрощі. Назбираю там ягід зо три відра, продам, і куплю собі новий кашкет, штани, нафотографую зелених пейзажів, начиню соків і повидла.

Ану лишень, дай Боже, дожити!


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS