Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 
Зміст Попередня Наступна

DOMINUS VOBISCUM

(цвинтарний реквієм)

Все змінилося в Ц.Є. Сонце хіба таке, як 100 літ тому. Я тільки його стовідсотково впізнаю. Тішуся від усвідомлення того, що Генеральне Світило Сполучених Штатів Сонячної Системи разом з магнітними бурями паки що не вдался прихопизувати молодим мільярдерам.

Й розмови поміж централками теж дещо не ті, що колись. Тепер на пательнях язиків обертають проблеми глобальні. Про Рим, Мадрид, Пітер, Португалію, магдебурги, інші поліси і лянди. Не те що про коровйита, пацьита, тильита, бюльбьита, качіта, гусіта... як колись. У тих мадридах, веронах, москвах, каннах, флоридах центральноєвропейники діла творять і міжнародні мозолі натирають собі на руках, їм ще мало місцевих!

Там прибирають і миють вулиці, небо, посуд, будують вілли, повітряні замки...

Бо в Ц.Є. нема до чого вчепитися. Місцевий колгосп вже давно спочив у Бозі. Колгоспне добро накрилося обломками комунізму! Гицлі керівничі його розтягли і просвистали! Нині на село півтора трактора, півтора колгоспної стайні з переваленим хребтом, відірваною щокою стіни, повно пенсіонерів і ям на гостинці. Пропали і доярки, фуражири, їздові, шофери, трактористи, комбайнери, рахівники і комуністи. Дехто знайшовся аж на берегах Середземноморя, Атлантики. Навіть останній голова селянської спілки запропастився на заробітках.

Пропали садки: і вишневі коло хат, і колгоспні по ділах, і на Широкім Полі, і дитячий садок!

А централиків скільки пропало!

Усе більше коштурів та біліих лілей памперсів розквітає на грядках ліжок. Більше коштурованого люду проходжується Спацерстрітом - гостинцем. Чимало лежма за селом валяється, роками. В гавані Спокою.

Анна Біцан недавно пішла до лісу і там ногу в литці зломила. Не розгубилася, не залишилася на закуску звіроті, а виламала кусник патика, приклала до ноги, прив'язала воривком і пошкутильгала. Ні, до костоправа у лікарню не поїхала, бо то зайві видатки, і хто знає як він складе кістки і куди буде нога погинатися, а з тією паличкою при нозі, на коштур підпиралася поки кістка не зрослася. До Кінця життя свого дійшла таки власними ногами.

...Село й осучаснюється: окоштуризовується, запамперсовується. Коштуризм - друг центральноєвропейської людини. Заодно памперсіаду розігрує. В тому числі - й старше панство. Грішного Якова світ ловив 82 роки і не зловив. Він з усіх і завжди кепкупав - мочив у сміхах. А памперс на 82 році злапав Грішного за слабе місце, бо "краник" Якова уже не тримає, протікає. Хоче того він чи не хоче. Хлопські "краники" з кінця двадцятих початку тридцятих років минулого століття випуску, взагалі нікудишні, стерлися гумки, які перекривають рурку. То місце простатит називається. Простатит Міхурович-Сечович! Пані Аденома при нім на домарстві! Як не маєш ади дома, то маєш, ади, адинома!

Памперси , як мухи до мухоловки, липнуть до людей. Колись ходили у білих гачах з полотна домашнього, тепер у білих доспіхах європамперсів... Маде для розлаби... Як казала одна: "Маде ін Чила Курвамаць". Прогрес "вовсєуслишаніє"!

Памперсдідери чи памперсбабери заплодилися у новітній час - діти 21 століття тик сказати. А ще є гринандьори грижоносці чи грижен-жовніри... Серед них і двічі герої грижоносної праці. Через двох-трьох. Не признаються. Зі скромності. То їх нагороди за багаторічний доблесний труд.

Більше цих Заслужених грижоносців незабаром буде у Ц.Є., як людей.

Грижовізація, Памперизація і Коштуризація прийшла на зміну колективізації і комунізації, бо половина старшого покоління натискає не на горівочку вже, а на палиці і на аптеку. Палиця не одному любиться! Як в юності дівка! А про таблеткоманію, й казати нічого. Без пігулок - друзів народу - ніяк!

Пилося "житомирську на бруньках", а тепер "центральноєвропейську на сльозах". Всевладна пані Костомаха веде скрупульозний облік. І хто своє вижльогав - сюди, голубе!

З коштурів до памперсів одна дорога: через лавку, через річку на гірку... На Малу Батьківщину вгроблених. Над якою Небо згортає свої голубі крила, а замість дощу - ангельські сльози.

Там причалив човник, що переправляє селян з тимчасовості у вічність - тристалітня Церквиця. Втомлена, бо тисячі людей обслужила. Наслухалась їхніх плачів, молитов, сповідей, наковталась сліз, набачилась усілякого. Усім зараджувати мусила. Така її доля - бути крайньою утіхою і горем, і щастям. Триєдиність ангельська бринить у віконечках, де б'ються чисті душі людські, відбілені у пральній машині часу.

...З боків Церкви гороїжаться хрести, а сама вона наче у вінку з білих плюсиків, що проглядаються з усіх боків. Хрести танцюють танець Вічності... До старих щораз доплюсовуються нові, тимчсові, у коронах квітів, вінків. Їх всюди повно насіялося. Хрестоманія запанувала не тепер, тисячоліттями процвітає...

Хрести не тільки тут, під стерилізованим небом. Під церквою, на церкві, на образах, на стінах, на куполах, на священичих ризах, митрах, на іконостасі, на фанах, на рушниках, на книжках, на стінах, на воротях, на грудях, на павуках, вікна у старих хатах хрестиком. Хрестами шляхи-дороги, стежки... Реальність забальзамована, загерметизована хрестами. І поміж ними людське життя ущільнюється. Як в лабіринтах непрохідних. Адже з-поміж хрестів нікому не вдається вибратися живим. Від першого подиху, коли немовля породілля осінить хрестом і до останнього, коли духівник, лопатою перехрещує оселю могили.

Гробопад! Вслухайся! Чути як гупають домовини, наче восени яблука.

З памперсів, з милиць, з паралічів, інфарктів, інсультів, радикулітів, - сюди, де всі підписані. Автографи... Ще й фото, як на паспорті. Лише без печатки з лівого боку, аби підтвердити, що дійсно там захований Сенюк Никола чи Свистун Михайло, чи Кондрин Ілько, чи Скаб'як Дмитро, чи Крайник Гринь, Мачоган Вінтін...Тих свистунів-кондринів-скаб'яків умогилених далі більше на кладовищі, як у селі. Дивізія! Тут і "без бамажкі ти не букашка" - "лічность". Переважно - уже совєтської системи виробництва.

Власник персонального помешкання, яке в тебе уже ніяка влада-холєра не відбере.

Тоті цвинтарні помешкання, як і хати по той бік ріки, типові, мало чим різняться одне від одного.

Кладовище як інструмент Музики смерті. Могили - клавіші.

Міцно зрихтовані, зашпрайсовані: темно, чисто, затишно, бетонно так, що небіжчик, хоч би й хотів, не вибереться звідти, фертик! Звідси ще ніхто нікуди не втік! Як тюремні карцери! А ключі від них у святого Петра на Небі.

Цвинтар припнутий до села, як Місяць до Землі!

Подекуди на могилках квола, можливо, переписана з чужої "хатки", з чужого цвинтаря, можливо, й заграничного, бо ц.-європейники загарбують світ, по всіх усюдах мають свої представництва, - епітафія - віршик чи філософська сентенція, вислів з Святого Письма. Ось хоча б цей:

"Не гордись прохожий, коли

мимо йдеш. Ми уже вдома і ти

до нас прийдеш".

Багато цих хрестоносців парами лежать. І по троє трапляється. Родинами. Щоб, як і в житті, разом ділити гіркоту і солодощі загробного життя, щоб плече до плеча, утіха до утіхи, труна до труни.

В декотрих - один хрест на троїх!

Шкода, що нема тут склепів родинних, як у старих містах. Як у Львові на Личакові. Нема на могилках фігур з повідламуваними руками, крилами, головами.

Бо ту нема покійників голубої кості, ту лишень небіжчики чорної кості - хлопи.

У склепі гуртом лежати веселіше. Наче на пляжі. І в тих збірниках-склепах на воздусях, в люфті на перекладинах домовини, не мокро, хіба трохи сиро. Й перемовитись є з ким, бо ж як у пісні: "...родина, родина - від батька до сина". І поповнення щораз з Цього кучерявого світу надходить.

Люби їх, Господи, дітей своїх!

Як їх не любити, коли над ними два метри землі!

Хто тільки не виступає на сцені цвинтарній!

Затесалися поміж побожними, забобонними, легкодухими, безпартійними і члени КПРС, але вони тепер нічим не відрізняються від безбілетних. Не з звіздами братаються, як за життя, а таки з хрестами.

Жодного напису на "язике". Жодної звізди, жодного "комина" не угледиш.

Ось у скринньці з підігнилим хрестом, у травах - Михайло Р., а через кілька могилок в такій самій скринці його дружина Анна. Чому окремо? Анна не хотіла коло нього, бо "все життя коло него мучилася", то хотіла відпочити від нього хоч після смерті. Діти послухали матір. І тепер вони обоє, як сирітки. А дітям хоч би хоч би! А якби разом лежали, то, можливо, на один гробівець діти склалися б.

Каток Смерті, зрештою, зрівнює все. То - як бульдозер. На сторонських цвинтарищах, наприклад, комуняки упізнавані, бо у перших рядах, як за життя. Кращі місця забронювали у партері, ложах, простолюд - на гальорці! У Ц.Є. тих чужомовників не набивалося. Якщо одиниці й були заслані, утекли геть: чи живцем, чи мерцем, але втікли.

Старі могилки безіменні - запущені, потріскані, спорохнявілі, зогнилі хрести на них заганяються, мов напідпитку. Але нічо. Молоді живі і так би вже не знали що то за мінус розлігся під плюсом. Віднімай і плюсуй! В селі - мінус, тут - плюс!

...Ось вічним сном спочиває Олекса Фі-в. Я його пам'ятаю відтоді, коли він йшов до армії. Не так його як те, що музика грала, коли крокував з іншими парубками горі селом. Запам'ятався і тим, що всіх, хто стояв попри фоси гостинця віцільовував, аби націлюватися, бо попереду невідомість сталінська, нову війну всі пророчили, що Америка нападе на Исисер. Олекса вернувся з армії неушкоджений. На красуні вженився. Уже чи не за України я бачив, як його вгодовані до лиску коні за чергою орали ниви газдам, а він нагощений, напідпитку сидів на межі (в тому числі блаженства) і не міг набалакатися зі мною. Цілюватися хотів може, бо казав, що йому доля усміхнулася, в уста цілювала, нагороди заробив, передовиком був, очолював лісозаготівельну бригаду. Мав шанс схопити у лісі не нежить, а звання Героя соціалістичної праці, та перейшов йому дорогу мізунський хлоп Іван Ординяк... Біографія в Олекси не грала, не дотягала до Героя, попахувала буржузним душком, бо був з центральноєвропейського Бандердорфу. А люди говорили собі: "Зле Олекса на поворотах яйця заносив начальству, тому й не дали Героя"!

...Чи впокоєна Каська, по чоловікові Інакша. Це ж вона, Касенька, у свої 18 була дівка-грім, мала перса на три села, не враховуючи Малих Бідушиць. Повна пазуха - 15 кг. І не силікону, як нині, а щирих солодощів. Не один облизувався, коли бачив солодашку, а коли співала у церковному хорі, дякові клинило і горло, і зуби, правильної нюти не міг тримати через ці перса, що надималися... а в хористів голос дужчав при виді Касуні. Словом, - мрія всіх чоловіків! Її теж можна було до нагороди представляти, могла бути міс світу, але тоді таких кастингів не малося іще. Сирисири був країною концлагерного жанру.

...Чи отой зять Новошпицьких. Так цей взагалі самуньким залишився під старість. Горілка тільки його не покинула! Пиячив, а вже заплітав ногами йдучи, й тверезий. То не знати що вкоротило йому віку. Чи сам, чи Підручна диявола. Бо згорів у хаті. Казали, сам себе запалив, аби не турбувати чужих людей, коли вмре, аби не було кого ховати, аби згорів - і всьо. Та не згорів, хоть хата - до тла, а він лише забудився на ліжку. Видко, фест був напомпований осоружною. Та все одно завдав клопоту односельцям - мусіли заховати.

...Лежать тут усмеренні сільські фаміліянти: Гітлер, Сталін, Петлюра, Чемберлєн, Смерть Капіталізму, Крайники, Князики, Царики, Тризубки. Крайників би стало на пів Європи. Так їх густо, а густо: через хрест, через два - Крайник... Хоч підписуй, як єврокоролів чи пап римських: Крайник Іоан Перший, Крайник Павло Вісімнадцятий, Крайник Франц Стотридцятьвосьмий, Крайник Штурханадцятий... Крайники у давнину очолювали так звані країни, що об'єднували по кілька сіл. Теж політику дробили.

Що не гріб, то політика, опозиція, книга, епопея, кросворд, яких уже ніхто ніколи не розгорне на жодній сторінці, не розгадає...

Тут, де праведні спочивають, кожна фотосвітлина промовляє до живих: глипни на мене, ади який я файний (-на)! А ще як портрет вицарапаний на всю мармурову плиту - білим по чорному! А ще як усміхнений! А ще як під краваткою!

В їх розпорядженні тепер царство небесне. Нарешті на повнім господнім забезпеченні... Інакше й бути не може, бо відбули строк суворго режиму тут - у сотвореннім людьми пеклі навиворіт.

Цвинтар розрісся, шо куди там. І полисів! Ще років 15-20 тому старий цвинтарище, від ярка, був зарослий, як сельва. Дерева гоготіли зеленим полум'ям, насичувалися кубометрами. Як на дріжджах росли, насправді - на трупах. Черешні, вишні, яблуні, калина, черемшина, сливки, смереки, туї, клени... Асортимент, що й на довколишніх горбах. І цвинтар №2, уже за моєї пам'яті довершуваний покійниками, (з горішнього боку церкви), також не скаржився на кубометри. Закипів, що лише спів пташок проривався з гущаків. Жайворонки вистрілювали, плели з променів сітку з тремкого повітря навколо царства спокою, солов'ї надривалися! Та марно старалися, їх співанія не знаходили поніманія.

Дерева розривали гроби своєю потужністю, добиралися до теміні безпросвітньої. Живі садили саджанці і в головах, і в ногах спочилих у Бозі, щоб не припікало, щоб їм не скучно, "...у могилі добре бути, там не видно, ні не чути ні пташати, ні дівчати у могилі не видати", бо лише Господь із духом твоїм Іване, Николо, Петре, Павле, Маруньо, Анно, Даниле, Гарасиме, Федю, Гнате, Якиме, Гавриле, Стасю, Досьо...

- Алльо, Досі на тросі! Слухаю! Гальо! Га?

І коли то вже буде той децибільно-мобільний зв'язок з Потойбічією?

Щебетушечки тут гніздами обзаводилися, дітлашню вигодовували. Декотрі гнізда були схожі на терновий вінець Ісуса. Чи не сорочі, воронячі.Солов'ї дуріли - заливалися щебетом, що їх дехто з живих слухав краще, як ксьондза з захрестії. Зозуля не боялася кувати, літа живим безплатно рахувати. Сойки вихвалялися своїм оперенням, а коли виділи сойчине пір'ячко за капелюхом у котрого, то шмигали в гущавину, дрозди давали дрозда, дятли запускали свої відбійні молотки в рух, горлиці, шпаки, синички - ціла пташина держава... І вів'юрку між ними можна було побачити, котра пишним хвостом, мов диригент паличкою помахувала, протирала вітрове скло цвинтарища, порохи змахувала з хрестів.В густотрав'ї і гадина в'юнилась, гробачки.

А малі дітки, що бавилися поряд в конюшині з джмелями, бігали до черешеньки і скубли ранні пурпурові ягідки, стиглі крапельки крові. Соковиті, ясне небо твоє! І смачні! Соки ж тягнули з рідних та близьких, як раніше влада, не просто з невжитків. Шершені хіба відлякували.

- Їжте яблука, то з цвинтаря! - жарт такий побутував між централиками, ще й нині понипує!

Якось один з ксьондзів дав припис: порізати дерева на гробах, щоб посвітлішало в головах "піднимилежащих". Цвинтарі під нульку обстригли, лишень вінчик з могутніх дерев навколо церковці пошумлює. І пташок не чути. Тільки два сторожі цвинтарного багатства нипають побіля - буськи в червоних чоботях, яструб креслить кола в голубій небесії.

Був ліс, а тепер - лишень хрестолісся.

Ще видно, де найстарші покоління лежать, де молодші, а де наймолодші. І по стогонах підземельців, що, здається, виринають з-під трави із камінних панцирів могил, не розпізнаєш, стогін є стогін, він, мабуть, не еволюціонує.

По хрестиках розпізнаєш. Колись заквітчували могили дубовими і кам'яними, відтак металевими, з труб, а тепер уже світськими - з мармурової крихти, з бетонними підмурівками, з витребеньками, за які треба теж доплачувати, а вже найсучасніші - з живого житомирського мармуру. Прогрес, як бачимо, і в умиральному господарстві спостерігається. Ці хрести будуть жити довше, як ті, що під ними жили.

Хрести селяни люблять набіло щоб підбілити чи зафарбувати в стилі укрхатинок, а якщо на них зображення святих - волошковими барвами. Хрести здалеку на білих ангеликів, котрі щойно з гнізда небесного вилетіли, схожі, наче учаться в цій цвинтарній зграї літати. Наче тренуються перед вильотом у вирій. Чи не від того білий колір, що й у тої Білої Безносої Пані, котра в хатах проводить санітарну рубку, викорчовує старших, аби в світлицях не густо, аби більше сонця підрісту, аби мали чим дихати молодші, діти. Адже за сучасними стандартами, площа у хатах (домінус чворакус) на одну людину наближається до європейських норм.

Чого цвинтар - кладовище? Може, від московського слова "клад" - скарб? Адже й справдоньки тут, під самостійним небом, заховані і зберігаються центральноєвропейські скарби. Скарбовище! Кожен кутик має свій хрестик!

...Всоте допитуюся: у чому провина цих людей, Господи!? Хіба вони винні у тому, що прийшли на світ цей? Але ж вони прийшли сюди не з власної волі, з ласки і любові... Чиєї!??

Невже, Всемогутній Творче, віра в людину зазнала краху? Зникла остаточно? Ти не віриш у людство - у чадо своє, сотоворене за образом і подобою Твоєю!?

Чому, Господи?

За що, Господи?

Не чути, Господи!

Молімся! Налагоджуймо зв'язки з Творцем Нашим, з Всесвітом! На дзвіниці дзвони розколюють тишу, вона розтріскується, розкулешується, розлітається.

«...Питається вітер в смерти, кому нині треба вмерти»...

*Господь з вами.

Вітальна поштівка на рік грядущий


Зміст Попередня Наступна

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS