Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Зав. історія одного спацеру

"Нема життя від крутеликів. Кендюхатий новітній начальник-власник, як коток, підминає тебе і на тонкий коржик розплющує!" - Зав бачив зуби-супаки свого теперішнього начальника, облиті жовтим шаром нікотину, мов майонезом. Він був би радий ті зуби по одному вибивати цеглиною, кожен потримати на долоні, убраній в білу рукавицю, а потім викинути в плювачку і вибивати помалу далі: нижню щелепу - один другий-шпичак, третій-гниляк, якими він оскалюється щодня на людей, перекусує тими зубищами горлянки їх настрою, їх життя. Хрубись - і нема чоловіка! Сократився чоловік. Аби так гроші платив...

- А де ти, чоловіче, тоті капці подів, що я тобі на день народження купила? - запитала Калина судженого, вигрібаючи з шафки на коридор купу дрантивого взуття.

- А нащо мені капці? - здригнувся враз, і заскрипів пружинами старої шкапи-канапи. - Я ще маю старі, цалком добрі. Продав, Калинонько. Гроші треба, зарплати той чмур не дає... А в тебе фігура, як в щупака...

- Продав? Чи пропив? За скілько, рада би я знати?

- За які гроші ти купила, я за такі продав: за 70 гривнів.

- Ах шляк би тебе не трафив! Та капці коштують цілих 150 гривнів, а ти за половину пропив.

- Ти казала, що за них дала 70, то за кілько я їх і згирив...

- Казала... Пошкодувала тебе, чумлику, аби-с не здогадався, що ти того не вартуєш. А тобі збріхала. Коли ти вже нап'єшся!? Пив би ти розпечене залізо. Мокнеш в горівці, як риба у воді... То на шапку мені нема, а на горілку є... Повний Гондурас. Африка... Тота не має чим залік оплатити...

"Гондурас" зіскочив з гніздистої поламаної канапи, встромив ноги у викривлені "гондоли-мешти", накинув пальто на плечі, шапку - на голову - і кулею з помешкання, бо знав: Калина репіжитиме його без ножа цілий день... Ця не відчепиться, поки без ножа не прикінчить. Ця його останніми днями пиляє, як колоду. Ця різником може... Ще би цей Чуйний, то разом за хвилин 15 - клієнт готов. Можна заряджати стіл бездиханним.

...Плентичився поліатритним тротуаром, заїждженої до чорноти Цісарської Дороги, яку прозивали Ляпенштрас. Через кожних кілька кроків чвиркав через губу у правий, а відтак у "лівий бік", висякав носа, щоб якось погамувати злість. Йому надто хотілося, аби проїжджі авта обтріскали його грязюкою, покалічили, принесли полегшення. Та вони, як на лихо, здавалося, при наближенні до самотнього пішохода робили непомітну кривульку і віддалялись від нього рівно на стільки, скільки було достатньо, аби бризки не зачепили його рудого наїжаченого пальта. "Іч! І вродиться така собацюра собача, - лаявся під ніс Зав. - І нема на то ради. Нема кому їх відловити і відправити туди куди всіх злих собак відкомандировують. - Вовцюгани! Добермани! Тота за песець, той песець догризає за замовлення. Де я тобі замовлення візьму? Вроджу? Тих євровікон і броньдверей на кождому розі, як болота. Усі газети, телеканали, радіо рикламою на них запаскуджені, людей дрочать, гудзяють до непритоми… Де ж тих квартир набрати на таку повінь євро? Собач-че життя, псяча робота, а до пенсії іще ого скільки!

Поганому настрою підігрувала погода. Надворі було ні в кут ні в двері. Зима іще не здала своїх позицій, а весна не мала за що вхопитись, щоб закопилити зелену губу. Тому і чорні клювасті ворони длубались начи-щеними в снігу дзьобами в калюжках і нічого підходящого для шлунків не знайшовши, каркали, як Калина. Заву - Дмитру Миколовичу Пелехатому - здавалося, що гайвороння на нього каркає, "бочку котить" згори.

Завом чоловіка прозвали ще за часів імперії. Тому, що коли йому, інженерові, надавали на зборах слово для виступу і називали прізвище Пелехатий, а він був лисий, як Марс, то збори vsикалися зо сміху, коли той виплигував на червону трибуну, і не давали говорити. То знаючи ці сміхотвори, головуючий казав: "А зараз виступить зав відділом виробни-цтва Дмитро Миколайович..." Тоді вже ніс свою лисаню на трибуну безпечніше...

- Усі на мене! А хто дозволив? Я ж також маю вищу освіту - політех, то маю право на дотепне життя, а не отаке во... Я вам не бомжик із сміттезвалища… Директор гавкає, дружина виє зголоднілим вовком. Їй замандюрилось шапки із песця… Песець твоїй матері! А я де возьму стільки грошей? Я що монетний двір? Я що карбую гроші? Чи я крутий генделик-шахрай? Та мене хрестили в церкві, та я шаную заповіді Божі, а не базарні зрештою. Я не вмію купи - продай, а різницю в кишеню. То не моє! Нема роботи, то нема й грошей. А їй песець дорогу перебіг. Здуріла баба! Я собі смушковий шапкен купив за 15 рублів. І тобі таку можу, але не песець, бо нам тоді взагалі буде песець і ондатра… Уже весна замахнулася на зиму, уже її через тиждень-другий буде песець, а цій песця бракує.. Чи семої клепки? А тій, що в інституті, теж бракує. Дай та дай, тату, бо стипендію обрізали. Женихові на морозиво дай… І тещі на ліки дай… А грибів чер-воних у білу цяточку не хоч? Прости, Господи, бо то від нервів…Якби я знав, де той Дай жиє, я би до нього пішов узяв і вам віддав. Нема адреси такої в довідниках.

Зав здійняв очі до неба, хотів поскаржитися Всевишньому, але масна, густа завіса хмар заслоняла Всемогутнього від немічних, то лише застогнав і сплюнув. І слина його потрапила на табличку "Не копати! Кабель!", якби застерігала: не копай під ближніх своїх, бо сам в копанку впадеш. "Ну й що! Ось мене копають, перекопують, докопують, закопують і нічо. Копняк за копняком! Щодень за шкуру заливають гарячого дьогтю: де замовлення, де песєц? А пропили жжж. Замовлення, бо нині, то не за есесера. Нині тих робаків повно. Нині конкуренція-підкуп. Нині - не вчора, а все догори тормошками пішло. Тепер треба головою думати про те, як намахати ближнього. Не намахаєш ти, то ближні тебе так змахають, що й не встанеш!"

Повз Зава пробігла зграйка бродячих котів, якими славилось містечко. Тут якби інкубатор котячий працював. Сюди звозили кішок з усієї округи. Коти маяли хвостами, мов трудящі коло Верховної Ради прапорцями: пухнастими, висушеними на вхідній трубі центрального теплогону. Чомусь йому ті коти видались за кіннотників, що йдуть в атаку, на чолі з Будьонним. Заву теж стати б таким собі кавалеристом з кривими ногами, витягти з нагрудної прорізної кишені шаблюку, піти в атаку на ворогів своїх, дати їм джосу, що довели його нервову систему до ручки…

На хрін котам кишеня збоку!

Але коти зчезли у отворі підвального приміщення будинку, помахавши нещасному віялами хвостиків. " А їм, бігме, ліпше живеться, як мені. Вони замовлень не шукають, реклами не розклеюють, і в шлюбі законнім не перебувають, а любовниці їх обходяться без песця і діти не вчаться у вузах, тещі і начальника над ними жодного, і за квартиру не треба…Чого лише варта три жінки в хаті!"

Сплюнув ліворуч і слина потрапила на величезну - з півметра квадратного - черлену, як писав Р. Федорів, кишеню пальта-ялинки якоїсь велюрової пані. І мало не завив зі страху, бо в нього останнім часом, якби хвороба: жінкобоязнь, та своєчасно запхав руку в пащеку, аби забити звук. Але пані так високо несла голову, що й не замітила того плювка, бо він, якби став прикрасою - гудзиком на кишені.

Прилітають по одній запізнілі дрочисті сніжинки. Зав, намагаючись відволіктись од настирливих отруйних думок, пробує ловити цих посланців розсірого неба, але вони проходять крізь пальці, начебто ультрачервоні промені.

На одному з присадкуватих будинків, збоку, на дашку невисока башточка, а на башточці прикраса: вирубаний з нержавійки кінь-флюгер. Зав дивився на нього і в тім пориві кінськім побачив тільки те, що кінь ір-жав-реготав на повну мордяку. Яби з нього, з його біди-лиха.

"Вже й коні з мене сміються. Увесь світ повстав проти мене, і мені нема на цій забрьоханій Землі порятунку. Якщо й далі так буде, то я можу докотитись до психуярні, де треба буде виправдовуватись перед ар-хангелами у білих халатах. Я їм скажу словами того анекдотного героя, якого просили розповісти все спочатку. Спочатку я сотворив небо і землю. А потому від себе додам. А потому я сотворив собі кумира директора. А той директор без мого дозволу сотворив мою Калину... І вони наплодили директоренят стільки, що вони заполонили увесь світ, де мені немає місця, а лише є металопластикові вікна та двері, песець, борги, через які годі продертись до щастя".

"Нема замовлень і вас не треба!" - стугонить у скронях.

"Не треба то й не треба, якби я знайшов собі іншу роботу, я би й хвилини в цьому ЗАТ не затримувався. Дав би йому копняка в зад і... ти, найдорожчий, прощавай. Піночет Фашистович. Дракула твоя мать! Доста! І каші не хочу, і по воду не піду! - хмарилися злістю мізки. - Мені по цимбалах ваша віконна конкуренція. Щоб тобі язик спух, як балансовий звіт! Щоб не міг ним обертати, змішувати мене з болотом! Щоб ти з тих вікон падав- не упав…"

І зі злості втаращив широким гуманітарним капцем у калюжку, що утворилася завдяки якомусь злодієві, що поцупив незалежну тротуарну плитку. Калюжечка трісла, як віконна шиба, з неї бризнули патьоки бруду і полетіли в бік Цісарського Шосе, по якому на той час рухалося з малою швидкістю біленьке, як молода у фаті, підперезане блискучим пасочком з нержавійки авто "мазда". Згустки розчавленої калабані, хлюпнулись на білу сукню автомобіля і вона стала схожою на на білого коня в яблуках Наполеона, на якому імператор любив виїжджати дивитися, як убивають фірмові люди людей. Біла обшивка дорогоцінної машини пустила патьоки брудних сліз, як нафарбована красуня. Легковик, проїхавши метрів зо п'ять, зупинився. З нього вискочив, мов ужалений, півтораметровий чоловік з півметровими, схожими на греблю Запорізької електростанції, вусами. Він обернувся червоним обличчям до пішохода, підняв руки догори, роззявив широко рота, в якому тулилося манюня-сонце золотого зуба - більше в роті крім нього і вітру нічого не було, очевидно, чоловік з'їв зуби, заробляючи на машину. Він так і застиг з розклиненим ротом, задертими руками, нічого не говорячи. З жаху за обтріскане авто, либонь, не міг вимовити й одного злого слова. Зав прискіпливо зазирав у темний грот рота, де світило слабким світлом крихітне зуб-сонечко, бо знав, що звідти повинні випурхнути слова-прокльони.

А на нашого героя дурнувато дивилося червонясте кругле око лампочки, розчинених дверцят автомобіля. Відтак чоловік ударив кулаками об поли, зажмурив міцно очі, і з рота вирвався невиразний, але довгий звук: "І-і-і-і-і-і". Власник класної заплаканої тачки ще раз гримнув себе кулаками по стегнах і за "І" виплигнуло "дддіііі". І аж за третім разом удару кулаків, він вимовив: "от!"

- Я? - тицьнув себе пальцем в груди Зав. - Я - ідіот? Я і без тебе знаю, що я ідіот, бевзь, імбецил, псих... Пелехатий пишуся, а лисий, як гембльована дошка, я знаю, що я звізданутий. - І зрушив з місця, розуміючи, що марно чекати наступного слова розгніваного чоловіка-заїки. Водій зовсім побураковівши, ще кілька разів бив себе по ногах, вибиваючи з ногавиць пилюку, але слова з себе вибити не зміг, сів у машину запіяв люто сиреною і рушив поволі, обігнав спацерника, зупинився і здалеку ще раз намагався висловити своє обурення: "Ооо бриз бриз яяя ввв су-су - удд хххууу"

- Не лайтеся, пане, вибачте, чи шо, я йду вішатися, то як ще мене наб'єте, будете мати гріх...

- ...Хххху лллі ггг ааан, - таки довершив слово водій. -НННа ггг ллоооттта! - зойкав дрібнокаліберними буквами потерпілий. - Яяяя, - далі слова не бажали виходити з теплого рота надвір, ніби знали, що там сира березнева днина, що можна простудитися. Тоді шофер перестав кліпати очима, помахав обома руками в бік шибеника, хряпнув дверми авта і поїхав у протилежний бік, боячись, мабуть, що цей навіжений ще раз обшпарить грязюкою його білюсю "мазду".

Пригода подіяла на Пелехатого, як склянка вина на дітвака-алкоголіка. Нерви його, вкрай розбурхані, на мить притихли. Він відчував, як з гарячої голови йшла пара, змочувала краї потертої 20-літньої шапки.

Нараз його праве вухо, з якого наставився рясний кущ волосся, вразило: "Зав-зав-зав! Гаррр!"

Зупинився на півкроці. Завмер, прислухаючись чи то не чергова насмішка. Слава Богові, то не його дразнили. То був гавкіт. Але хто гавкав, зрозуміти було годі. Виглядало - чоловік невміло намагався імітувати чи пародіювати зацькованого пса. Чого ж бо оце би я гарчав?

Це Пелехатого настільки зацікавило, що він вихопився на обочину дороги, аби розглядіти хто то не має роботи, що то за дурень учиться брехати. На мить одірвався од похмурих думок, захопившись незвичним тявкотінням. Чого це людина підняла дзявкотню серед білої днини? Чи бува не того, не поїхав дашок, не з привітом.

Але переймався він тим безпричинно. В поті чола працював най-справжнісінький зачухраний дворняга, прив'язаний до залізної палі. Тому здивування Зава було безмежним. Він, старий собакознавець, колишній господар добермана-пінчера, боксера, спанієля і стокарбо-ванцевого штрафу за незаконне утримання псів на балконі, ніяк не міг утямити, як цьому нечищеному собаці вдається по-людськи цявкати. І навіщо-пощо? Як то так: псюк, а не вміє по-собачому валувати. Вперше зустрів таке, щоб пес пародіював самого себе, своє гавкуче плем'я. Виходило, пся кров, у дворняги не кепсько, якщо не чудово, заслухаєшся. Він в тім "гав-зав- заву" вловлював звуки свого ненависника, - начальника - поборника конкуренції. З того тішився, посміхався. От би привести сюди Чуйного, хай би послухав, як він розмовляє з підлеглими. Хай би прислухався до свого собачого голосу. Та й Калині не завадило би...

Зав чомусь вмить згадав навчання в інституті, засмоктаних ліверними пиріжками і яблучним вином співкурсників, заблощичений гуртожиток на Березіна. І Брюховичівський ліс, куди вони, (від доброго харчування) синьо-жовті студентики, як старосвітські спудеї, гурбою-групою після складання іспитів, вишпортуючи останні копійки, спродуючи з-під вина "біоміцину" пляшки, а інколи розвантажуючи вагони з піском, купували чемергес, водяру, сяку-таку закусію, сідали на автобус і їхали в зальвівські корчі, де справляли віддушини, спускали з себе світлу кров знань. Чи то було взимку, чи влітку, усе починалося з розкладання вогнища, за яким закріплювали його, називаючи завватрою. Біг по колу гранчак, в рух йшов ніжинський салат, консерви з морських водоростей "кукумарія", тюлька, анекдоти, хохми, а відтак студентство, підопхавши під ремінець, йшло підливати рум'яну кору сосен і починало вити-завивати, скавчати, гавкотіти. Хто як умів, то так і скавулів. Це входило в програму "віддушин".

Хлопці у такий спосіб, а дівчат не брали з собою, скидали вантаж навчання, міського замотеличеного страхітливими темпами життя, психічні накипи, спинювали шаленість його, відхаркуючи з мізків і серця згустки перевтоми. То був ритуал очищення тіла і психіки від інородних наша-рувань, процес гальмування нейронів, що до того працювали "в рознос", врівноваження самих себе в цьому техпрогресом розгойданому, хисткому світі. Гавканина була мікстурою до врівноваження ритму психіки.

"А що, сер, коли й тепер вдатися до цього методу психологічного розвантаження, - думав, запитуючи себе, - як тоді в студентські роки? Допомагало ж! А таки варто вигавкати з себе усі образи і кривди Чуйного та дружини. К бісу!!!

Це ж велика розкіш для сучасного забамбуленого - погавкати в лісовому роздоллі. Та й не завжди випадає вільна хвилина віддатися такій рідкісній потісі. Поки є нагода, снага, треба її використати. І поки ще є ліс! І - десятка в кишені.

В найближчому маркеті купив плящину вина "каберне" і три цукерки "ромашка", бо набільше не вистачило грошей.

Пелехатий круто завернув у 4 провулок, аби коротшою дорогою дістатися до залізничної колії, котра двома блискучими гадюками викида-лася з міста і летіла крізь приміський ліс у напрямку гір. Він знав, що в таку паскудну погоду "ні риба ні мясо", міщани допікають своєю присутністю не дубам, смерекам, яворам, а канапам, фотелям, ліжкам, телевізорам, тарілкам. То як тільки поминув скопище мурованих, схожих на могильні скелети будинків, гаражів, сховавшись за першими кущами лози, ожи-нового зеленавого огудиння, відкоркував вино і, не відходячи від штрики, з горлочка потягнув холодний напій.

А коли в голові почало вино шкребтися, затявкав голоском болонки. Гавчав, тягнув від найнижчих до найвищих підголосків, до згущених баритонів, все далі і далі занурюючись в голий, сірий лабатий ліс. Віддалік, на тополях, що росли попри залізницю, сиділи набундючені ворони, начеб-то дерева розпустились чорними бутонами. Зачувши дзявкіт, птахи сполошились, Каркаючи, спурхнули з гілля і полетіли в бік міста, де під-кормлювались, підглядаючи з висоти за двоногим диваком, що бовхав розрихленим снігом і витявкував. Хмарка птахів зупинила концерт зава. Він задрав голову, спостерігаючи якусь хвильку за ними і ще веселіше загавкав на безпритульне крилате братство.

Трохи вигавкавшись, прислухався до свого внутрішнього наелек-три-зованого его, чи спадає напруга. Здавалось, помалу легшає, тільки почав закашлюватися, дерло в горлі, голос хрипнув. Кілька разів підсвідомо хапався позад спини, щоб погладити хвоста, який, здавалось задиханому закашляному Пелехатому, за час блукання лісом, відріс. Забажалось попли-гати на руках і ногах по-собачому, але не смів, бо сніг ще був глибоченький, а рукавиць він з собою не прихопив.

- Цуцик, цуцик, цуценя. От би сказитися, стати справжнім псиськом, залетіти до кабінету Чуйного і пустити кров з дриглистих стегон, зворо-жливої пузяки, заливних щік. Ото би було хихихи. Ото би він дряпався на стіл, стіл би розвалився і як би я там йому з задоволенням шию перешма-ркатив. І сократився б директор і нема бізнесу, конкуренції.

Від цих думок він ще голосніше завив, аж боками губ слина бризкала, а ніздрі почали люто роздуватися. Від серця відлягло, випогодилось у грудній клітці, легше дихалося...

Зав наповнювався чимось прозорим і легким, весняним либонь, хоча весни й з найвищої гори, Лютої, ще не було видно. Віддалені гори, посрі-блені інієм, дмухали в плечі холоднечею. Зав, трощачи ліщинові кущі, біг до залізничної колії, щоб по шпалах податись назад до міста. Лють, виглядало, уже з нього вийшла разом з гавкотом, розплилася брудними снігами. Одно тільки не давало спокою збадьорілому чоловікові: хвіст, який йому приви-джувався, приріс. Той рудий хвостище вилазив з розпірки пальта і закру-чувався бубликом вгору.

Рейками, тримаючись за руки, йшла парочка закоханих, чи шо. Зав забідкався. А що коли побачать його хвоста. Тому схопив двома руками ро-зріз пальта і стулив докупи. І відвертаючись від закоханих, лаяв.

- Шо, то він гарчить? - спитала у друга подруга.

- Непонятно хиба? Стріха поїхала, - оцінив поведінку блукальця хло-пець.

За кільканадцять метрів від перших одноповерхових будинків Пеле-хатий побачив стайку випещених, можливо, й тих самих, що зустрічалися йому на шляху до лісу, хвостатих котів. Вони, а це був сезон котячого кохання, хизувалися своїми довгими хвостами, збурюючи вогке повітря, що не на жарт розлютило нашого героя. Та як вони сміють про-гулюватись, вимахувати хвостищами? Зав, не зрозуміло чому, зробив великий стрибок в їх бік, хвацько, нахабно, по-собачому, загарчав, відтак завив, пересипаючи те скавуління тявкотом, і кинувся навздогін котам, що дали від нього дьору, як від собацюри...


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS