Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Дочумакувався

У 21 столітті колишніх чумаченьків замінили тако звані дальнобійники, тобто шофери тих фір чи то фур, що кожна, як стодола: на 12 колісцят і всі крутяться. Коли така стодола їде попри хату, то хата зі страху трясеться, посуда вся цокоче зубами на поличках креденсів. До того всього я ще й зятя маю дальнобойщика. Жиє в тій фурі, як пташка в шпаківні! Додому мало коли навідується, бо там, я вам скажу, і заробок порьидний: як не як, має прудкі гроші, то вам не тачков гній на город возити. То сирйозно! Товчеться безпробудно по всіх Європах: від Гібралтару до Уралу! Дома йому і не спиться, хіба би го колисав, бо привик на рейхсорах, у машині спати, в дорозі. І ось до чого доїздився. З мене уже й люди сміються, коли розказую зятькову пригоду. Ану лишень послухайте й ви, люди добрі!

Повертався зятик з Австрії чи ще з дальше в Україну. І вже був по цей бік границі, хапався за вугол хати, а тут як на лихо страйкарі-спекулянти трасу перекрили. Бо, видите, держава їх не пускає у Польщу перепродувати товар, грубо порушує права людини. А які вони люди? Спекулянти вікапані! Ту беруть тану горівку, дзигарети, а там за високі ціни перепродують. В Поль-щі напаковують торби товаром такой, але таким, що в нас дорожчий - і цу-гово жиєш: купив продав, а різницю на гузицю в кишеню. То хто порушує права людини? То вони перегородили дорогу: ходять собі і пиво попи-ва-ють, а рухати їх немож бо сі в Україні демократія розгуляла. А влада вуха-ми хляпає, бо вибори не за горами, треба голоси, треба сі рахувати з лєкто-ратом. Зять сі знудив, то пішов на другий день стоянки до місцевої церкви помолитися, подякувати Богу за всьо, бо вже через ту демократію такой забув, коли в церкві був. А там, пандяче, священик нагодився, намікнув зятусикові замовити поіменно службу Божу за здоров'я родини.

А зять каже: "Мона", бо перед тим йому дурний сон приснився, ніби в його ріднім селі нова церква розкололася, перетворилася на купу цегли. А то кепський сигнал, бо може сім'я його розвалиться, і життя піде пухом-прахом. І мало бракувало, аби так не сталося. Але послухайте далі.

- Не мона, а нуно! - жартує священик. - Як вас, брате мій, величати? - питає в зятька.

Отець заголюється, витягає з-під ряси фірмовий блокнот, щоб записати кого споминати в службі.

- Петя, - відповідає зятик.

- Добре, - усміхається церковник, - але Петі - у москалів. А в нас Петрусі, Петрики. Ви що москаль? Запам'яталисмо?

- Запамяталисмо!

- А як вашу дружину величати? - йде далі духівник

- Жінку? - пошкоробався за вухом Петрик. - Дружину, значиться... Дай Боже, згадати. Я так заїздився, що...

- Ну, як вона по хрещеному?

- Забувся і по хрещеному. Фура всьо з голови вибила...

- Ви що на віру жиєте, чи як?

- На яку віру! Ми шлюб у церкві брали, як Бог приказав жиєм - душа в душу... Але дома майже не буваю я. Я - дальнобойщик. На колесах та й на колесах. Згадав! Оксана, здається.

- Слава Богу! Ну, а як тоді справа з дітьми? Нажили діточок?

- Як не нажили. Є дітки!

- Скільки?

- Дай, Боже пам'ять... Двоє, напевно, як в усіх нині. - Аби не виглядати козликом, навмання каже зятьок. - У всякому разі троє... і не більше! Я ж райзую по Європі... Нема часу побути вдома, не дивуйтеся, отче ...

- Ну, брате мій, це взагалі - гріх, завал. А може тоті дітки взагалі не ваші...

- Говорите таке.. Моя перлинка, як я її покликаю, мені вірна. Я ж он які тисячі везу до хати. І п'ять тисяч за місяць... буває й більше...

- Тоді хоч імена дітей назвіть.

- Бігме, не памятаю. Котресь Петро Петрович.

- Такий ви батько, - нагнівався піп.

- Я ж дальнобійник, панотче! Не завстиджуйте мене. Я над тим не задумувався... Соляра, скати, поломки, даїшники... вибили все з макітрані. У мене ще відмалку пам'ять слаба. Не сваріть. Нате вам сто гривень на службу... І ми - квити.

- А хто ще з вами жиє? - не вступається отець.

- Теща.

- Назвіть її ім'я.

- Хіба я знаю.. Стара... А сусіди прозивають Поршепаню..

- Не грішіть, брате мій, - каже священик.- Мені ж треба поіменно наз-вати ваших рідних.

- А ви оптом назвіть!

- Ага! Тоді запишем: за Петра з родиною або со чадами... Я би вам радив піти до сповіді, бо тоє гріх - не знати, як називається теща, діти...

Завстиджений і злосний зятюник втік з храму, а додому приїхав лютий, як Чахлик Невмирущий, як змій Горинич сичав. І причепився до Оксани без славайсу-добрий день...

- Скілько у нас з тобою, перлинко, радий би я знати, діточок? - кричить з порога - Правда, двоє. Щось вони помало ростуть. - Дивиться на Нестора і Іринку, що теж видивилися на чужого вуйка.

Оксана теж на нього витріщилася.

- Як скілько? Та четверо... Оті двоє, що в хаті, а старшенькі в селі, у твоєї мами корову пасуть.

- Четверо!? А то звідки? Я міг помилитися на одного дітвака, але не на двох! - І як розійдеться...

Але то вже вхопило за живе й Оксану.

- Гроші тобі, фурнику, пам'ять відобрали, - каже, - як так далі піде, то ти забудеш дорогу д хаті. Хіба я маю чоловіка? Я лише з грішми жию. Не треба мені твоїх грошей. Мені треба тата - дітям, газди - в хаті, а не шмірака в машині. Пиши заяву на розвід! Доста мені четверо дітей на одні руки! Можеш уже забиратися к лихій годині. - Та й випхала з передпокою.

То він поїхав у село до свєї мами, а та його таки нарозумила.

Перепрошував потому. На коліна гепнувся перед дочкою: мовляв, манка наробив з дітьми..

А коли троха відійшов, знов заспівав своєї:

- Не можу я дальнобійство кидати, коли сім'я така велика. Звідки ж гроші на прожиття брати? Не ворог я своїй сім'ї. Відпочину з тиждень, з діточками ближче познайомлюся, а тоді буде видко...


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS