Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Зайчики живуть на даху

Годі було зрозуміти нашого вчителя Володимира Семеновича Коломійця. Був він, як то мовиться, не від світу цього. Дивакуватий. Зчаста на уроках рідної мови диктував отакі абракадабри: Яблуня боїться розквітнути, аби не народжувати дітей-яблунят, яких люди потім зїдять. Жаби квакають, бо їм весна на мозіль наступила. Дорога втікає від людей, щоб її не розтолочили. Не розмахуйте руками, бо зачепите сонце, воно впаде і розібється...

Часто пригадую його урок мови, коли він казав нам писати і розбирати речення "Зайчики живуть на даху". Ми реготали, аж попирскували з тих зайців, що замешкали на верхотурі, цілий тиждень. Як і з тих яблук, жаб, розтолоченої дороги...

Не вгавали допитливі:

- А чого зайчики туди забралися?

- Бо вони хочуть навчитися літати... Пишіть і мовчіть.

- Будуть ховзатися, коли злітатимуть, безколесі.

- Та вони і не літатимуть, бо нема заячих парашутів... А так повбиваються.

- Може, бузьки на даху? - перепитувала Настенька Скабяк, бо вона мріяла стати лікарем і всіх і все шкодувала, щоб не покалічилися. - Бузьки, як буде хата горіти, злетять, а зайчики поламаються?

- Просто вони не переварюють запаху самогонки, що засмерділа село... Й ідут на дах в командіровку. Бо в пияків дах їде і від них нема де сховатися.

- Не говоріть багато, - перегачував дитячі перемовини Володимир Семе-нович. - Колись, коли підростете, не сміятиметесь. Пишіть: зайчики жи-вуть...

- Але це все дурня. Бо стрибайчики живуть у лісі. Ви й мене ображаєте, - настоював надто приземлений син лісника Петрик Заячківський, якого по вуличному прозивали Зайонца.

- Тоді пишіть: зайці живуть на стовпі, - не відступав від свого вчитель.

- Хіба їден, - кліпав очиськами Петрик. - Але як би він видрапався на стовпа?

- Зайці - лісові ангели, їм вкрай треба навчитися літати, - усміхався учитель. - Розбазікалися! Пишіть, що кажуть...

... Аж коли мені уже по крижбантах стукнула пятдесятка, допетрав, чому зайчики живуть на даху. Бо їм більше ніде голівки прихилити. Тільки там вони можуть заховалися від лихих людей, котрі лишень чекають, щоб полювати на них.

На моїх очах застрелили останнього русака, мого друга, що жив самотньо на стогектарній площі в урочищі Усторонь. Якби той зайчик, що пасся поряд, бо не боявся мене, заховався на даху, тоді минула б його лиха година.

Але ті зайчики-побігайчики й далі бігали в спогадах за мною... То коли я вийшов у безстрокову відпустку - на пенсію, якось зранку звернув увагу на дахи міста, що блискотіли під променями вранішнього сонця, і побачив на дахах тих чарівних зайчиків: це були сонячні зайчики-стрибайчики...


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS