Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Пес-постмодерніст

Пес, як мені здавалося, чимось був схожий на сучасних постмодерністів. Чи то на Іздрика, чи то на Ірванця, чи то на Андруховича, "Умберта Хека", чи на "Польові дослідження пиломатеріалів з українського сексу" О. Забужко. Він був надто стрепіхатий, місцями пархатий, місцями злинялий, хвіст наполовину обгризений, але фірмовий: на ньому теліпалась срібляста бірочка "маde in ITАLV", кінчики вух заляпані у зелену фарбу, до того, ж біжучи тротуаром, намагався по дорозі підмочити репутацію суспільно значимим іще совєтським "пяним" стовпам.

- Шо таке?! Шо таке?! - запитував я сам себе, побачивши, як собака, коли закінчилися стовпи, підбіг до липи, під якою спав звалений алкоголем бомжик, обнюхав його, а тоді підняв задню лапку... Щоправда, намочив терени , що прилягали до матні сплячого красеня, аби не викликати, либонь, до себе підозри. Хіба це нахабство не в стилі постмодериків?

Підмочувати репутацію не своїм! Опинившись на території стихійно організованого базарчика, яких в кожному місті нині хоч греблю гати, "модерніст" підбіг до гірки помідорів і то все покропив, як стовп, як бомжа.

- Ади, які вони помідори продають, - розкричався якийсь панисько, що стежив за торгівлею з шикарно оздобленого трусами різних розмірів балкона, на цю собачу авантюру. - Поки баби зуби точать, пси помідори обгиджують, а трудящі потому ті помідори будуть їсти, ще й великі гроші платити.

Перекупки, що стояли гуртом і розжовували якусь пікантну новину, обернулися. Нахабний песмодерніст саме завершував "освячення" купки бананів.

- Йой! Та його, суку, замало повісити! То вже не перший раз отакої витворяє, - висловилась одна з них, яку прозивали Пилодрама.

- За що повісити ? - запитала її допитлива подруга, яку прозивали Ніхрінасібє.

- За хвіст! Аби знав як людську працю нівечити.

- А чого саме за хвіст?

- А за що?

- За кару...

- Так то ж самець. Видиш, знизу, під черевом, має рурку.

- А як сі урве. То не є конче екологічно.

- А оббризкувати сечею людську працю - екологічно? Він позавчора мені обробив 10 кільо свіжої цибулі - ящ-щ-ик! Екстриммм!

- А чого йому Петро пошкодував учорка і позавчорка кавальчик фляка? Пес також хоче їсти. Це ж Боже створіння, друг людини. Дав би йому хоч сто грам ружової ковбаси...

- Як тобі так шкода пса, то забери додому, - сказав продавець масних кавалків п. Петро, якого прозивали Євро Пейський... - Я ще буду тутка на псів робити. Вже доста з мене бомжів, наркоманів, податківців, сантехніків з санстанції, всіляких екологів, що лише й пантрують, аби тобі сі кишені грішми не засмічували...

Тим часом собака, аби не нахапати по фестмодерних вухах, ускочив у підвал багатоповерхівки, біля якої буяв базар Баямаре.

- Доста того собачого мародества. Зробім облаву і на тому буде!

- Маріє, гов! - запропонував фермер Луї Мокрина, що продавав сметану. - Петре, застріль заразу! Під хвіст насип му шроту... Смерть катам!

Торгівці не на жарт збунтувались і подались у головні двері підвалу: ловити пса-кривдника. Коло одного з підвальних вікон на варту поставили сильну в руках тьотю Вротю.

- Світить ондечки зеленими очима, - почулося з темряви. - Петре, стрілій.

- А як укуси... Тогди що? У лікарні нема уколів від сказу.

- Ти що думаєш, шо сі хлоп сказить від страху? Від влади, - йинша справа.

- Який хлоп, пес!

- Ну той що, най сі сказить. Легше його буде повісити. Борше піна піде з писка..

Петро, що торгував м'ясними делікатесами і мав при собі завжди шріт-рушницю, остерігаючись в такий спосіб нападів мясних рекетирів, і якому пес добряче в'ївся в шкуру, аби підтримати облавників, ускочив у підвальний сходовий отвір, і таки для загального добра пальнув у бетонну стіну.

Підвал завив несамовито, різними голосами. Лунав страшний дзявкіт і немилосердний котячий вереск. Хтось комусь наступав на хвоста, мабуть.

І коти з підвальних розбитих вікон - щонайменше сто тисяч - першими повалили на світ божий, за ними повискакували і дали дьору бомжі, пси-каліки, і кілька щурів.

Тьоті Вроті, яка страхувала вузьке підвальне віконечко, щоб зловити собаку, на шию замість пса виплигнув переляканий сибірський котюга. Вротя звавкотіла і впала. Кіт з перепуду піднатужився, зробив сальто-мор-тале... і вскочив прямо в бідон з сметаною, яку продавав Луї. З бідона лиш хвіст наставився, як паличка даїшника, чи пагін екзотичного вазона-афри-кана, що ледь погойдувався, хоч і вітру не було.

Фермер, оцінивши содіяне, схопився спершу за голову, а відтак хутко за "ріпку-хвоста" і витягнув кота з сметани, але втримати його не зміг, аби з жалю облизати, а відтак вдарити головою обо бетон, щоб більше не кортіло чужу сметану лизати. То була дуже масна сметана! Представник родини котячих замявкотів та вислизнув йому з рук. Відтак обтрусився, і цим затраскав від ніг до голови анцуг гендляра. Люто мявкаючи, рвонув до підвалу сусіднього будинку.

- Якби сметана була густа, сепараторна, то кіт би не втонув... - тлумачив бачене, регочучи, якийсь п'яндилошка.

Все це дуже розлютило фермера.

- Я тобі, котяро невмивана, того не прощу, - провадив він своєї. - Я не дозволю, аби в сепараторні сметані у час економічної кризи, смердючі коти купалисі, то не комунізм, то капіталізм, то моя сметана! Я тобі, кішкін кот, вуса повисмикую. - Витягнув з нагрудної кишені костюма мобільника-дебільника:

- Альо! Алло... Миліція, алло... Та кажи алльо...

Видко, сигнал не доходив до адресата, і фермер, знаючи повадки свого заплилого сметаною мобільника, підбіг до крислані-липки, поліз на неї і звідти продовжував телефонувати:

- О! тепер зовсім інші кальоші. Ви мене чуєте? На проспекті коло кафе "М'ячик" кіт у сметану впав, альо...

- А він шо не вміє плавати? Ми не товариство рятування на водах, пане чолвічку! Дзвоніть у службу пожежного нагляду. Менше пити треба,- реготала трубка.

- Кіт мокрий у сметану впав, при чім тут пожарники? Чистий дурдом.

На тому боці, либонь, не стали далі слухати "шизанутого", то Луї уже звертався до Господа. Але далеко не на ангельскій мові. Вимахуючи мобілкою, вичитував і звідти, і звідси всім апостолам, серафимам, херувимам про те, чим вони там на небі займаються, невже там заблокували небесну Верховну Раду, мікрофони поламали, аби не мати звязку з масами, і тільки белемкають язиками.

- Бідон сметани котові під хвіст? Та я в Страшний суд подам...

З вікон підвалу продовжувало вискакувати перелякане котячо-собаче драпіжне паньство. А з ним й перекупки. Бігли до Вроті, що лежала в калюжі, підклавши під голову здохлого пухнатого щура, і йойкала.

Поки люди вовтузились коло переляканої жінки, пес "маде ін Європа" спокійно вийшов з протилежного боку підвалу, рознюхав чим пахне в повітрі, підбіг до базарного товару, "покропив" ящик апельсинів, вискочив на Петрів стіл з шинками, полядвицями, ковбасами, підібрав собі порядний шмат найм'яснішого і, зіскочивши, узяв курс на підвал протилежного буди-нку, де облави не було. Але Петро, угледівши таке неподобство, у два кроки опинився коло свого "жигулика", знов вихопив з багажника рушницю і прицілився в модерніста, що вже мав сховатися у підвалі. Гаратнув з двох стволів по собаці, та розбив тільки чотири піддони домашніх яєць баби Вроті, а пес, махнувши оранжевим хвостиком, сховався у підвальних бе-зоднях.

На цьому інцидент не вичерпався, бо хтось з жителів будинку, що почув стрілянину, зателефонував у міліцію, що коло підвалу будинку Китайська стіна кілери розстрілюють перекупок.... На цей раз міліція не забарилась. Нагрянула блискавично. Саме на той час баба Вротя, що вже відійшла після другого пострілу, яйця якої розстріляв Петро, добиралась йому до очей, вимагаючи відшкодування збитків.

- Хто стріляв? - вискочивши з авта, питав озброєний, у бронежилеті мілі-ціонер.

- Пес украв у мене уже штири кільо шинки, - збрехав Петро. - А в сметану Луї кіт заваливсі... Щодень ту дезинфікує фрукти і овочі... Скільки терпіти цего пісятеля?! Куди дивиться уряд? Ви беріт у міліцію пса і кота, а не християнина.

- Короче! Хто видів, як то всьо відбувалося? - гнув своєї міліціонер.

Перекупки, аби не бути свідками, розтеклися хто куди, навіть баба Вротя залишила яйєчню напоталу, дала ногам знати. Луї сів на свого мотоцикла, де вже прилаштував бідона, і тільки дим за ним закурився.

Петро намагався уникнути буцегарні. Пропонував стражам порядку і шинку і ковбасу, не лише ружову, і все решт, аби тільки відкараскатись...

Як далі розвивались події не знаю, бо теж утік, аби не потягли і мене до міліції як свідка.

А пес вижив, через кількоро днів я бачив його знову в роботі. На цей раз він обробляв у дворі колишнього комунального гицля-розстрільника без-притульних псів, випрані простирадла і килими. А тоді на пресу, залишену двома поштарками під огорожею, - демократичну вільну - вельми велике завоювання демократії, - йому, бачите, насц... хати. Фестмодерніст - і на тому решта! Що ти з постмодерніста візьмеш!

Р.S. Як я довідався пізніше, цей псяра був знаменитий і тим, що покусав делегацію членів опозиційної партії, котра виступала проти безнамордного утримання друзів наших менших.


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS