Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Їх тільки горілка розсудить

(Із розповідей старого вчителя)

Колись, за совітської влади, діяли так звані громадські товариські суди. Вони й тепер не заважали б, обрізали б хвости хабарям, що дають Вашачестьсуддям за дріб'язкові справи. І я мав честь у селі очолювати такий суд. Якось з райсуду мені передали справу. Суть її полягала в тому, що Петро Кучер з Іваном Лисим побили горшки не на жарт: Іван поламав Петрові "тафльові двері", а той, в боргу аби не бути, потрощив Іванові "черешньову шяфу".

Мусив я розбирати справу. Перед тим, як починати засідання, кажу:

- Петре-Йване, перехрестіться догори ногами... Йдіть, та й купіть по фляжці горілки, бо йнакше суд не зможе прийняти правильне рішення.

Вони на мене повитріщували баньки, не розуміючи: чи я жартую, чи правду мовлю.

- Вперід, чого дивитесь, не бачили давно? То зара я вам покажу, де жаби квакають і верну справу назад в райсуд. А там фляжкою не обійдеться, там треба буде не одну і не дві поставити, аби в тюрму запроторили обох за нищення комуністичної власності...

Послухалися. Хоча пішли, як по свою смерть, таки принесли.

- А тепер, - кажу і підсуваю гранчаки, - сідайте і наливайте.

І собі, і жінкам, і його честі - судді. Нема чого очі вибанячувати.Пиймо, браття, пиймо ту, бо в тюрязі не дадуть...

Зніяковіли, не беруться за виконання мого наказу, тоді я сам розпечатав пляшку і налив кожному.

- Вип'ємо за наше і ваше здоров'я, аби-смо було годні вийти з тої халепи на дорогу цілі і неушкоджені. За вас, Петре і Іване... красивих і чесних. Щоб ви ніколи не чули, як щебечуть соловї-кулемети на лагерних вишках, не стали тюрмачами...

Випили. Знов налили. Розговорилися. Я вже й не конче вмішувався в їхні суперечки, хай розвантажать свої серця від ненависті.

А перегодя вже й своє слово вставляю. Аква віти підливаю...

- Хочеш Іване, аби Петро і його діти, онуки тебе проклинали цілий вік? Коли посадиш його в тюрму за "тафльові двері". А ти, Петре, хочеш аби твій найближчий сусід гнив у сибірах? Та ми християни чи ньи? Ану кажи ти, Петре. Чи ти бусурман?

І отако помало, підливаючи та загризаючи, лякаючи та апелюючи до їх сумління, бачу, сусіди почали погоджуватися на мирову.

- А він мені хоть порубані двері замінить? - врешті запитав засоловілий Іван.

- А чого не замінить. Двері хіба ті варті якихось п'ять літ тюряги? Я думаю що за такі роки мож заробити теньгі гроші і хату збудувати, не якісь дві півки дверей... Наливай! Вип'ємо за тебе, Петре, аби тобі Бог дав розуму двері нові Йванові укласти, а Йванові - тобі меблі відкупити.

- Най буде, але аби мені більше не ліз в город...

Поки оговтали тоту літру горівки, то дійшли консенсусу і суд благо-получно скінчився тим, що сторони подали собі руки, а жінки поцілувалися.

Йшли ми додому з сільради попід руки, а жінки між собою щось веселе жебоніли та реготали. Ще-смо заскочили до буфету. Судопозивач і від-повідач навперебій пригощали. То за пивом ми уже затягли дружно: "У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила"...


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS