Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Сольфеджіо для глухих

Жах витав у триповерховім особняку, хоча довкола буяла весна, вбирала сади у розкішну білу фату, у якій буйні будинки нових українців: такі ж круті і дебелі, як вони. Кувала зозуля... Тільки жити і любити, радіти тихим блакитним небесам...

Микола вмирав. Згасав не по днях, по годинах. Три тижні тому помер його найближчий сусід Павло, а ще перед тим пішов зі світа Петро і Іван - сусіди найреспектабельніших будинків міського присілка.

Тота слабість, яку люди всує бояться називати її йменням, доточувала колись кремезне тіло чоловіка.

Лежав біля великого варшавського вікна, через яке вривалися до кімнати горби і видолинки, а ген-ген, вдалині, синіли таємничі гори. Милий серцю пейзаж. Звідси він, сидячи в розкішному шкіряному фотелі, любив спо-глядати цей чарівний куток природи.

Та нині Миколі не до того. Костомаха всілася на порозі і не вступалася.

- А йди геть! Чого ти сі причепила? Та я ще моцний, я ще годний! Я ще не викінчив хати. А ти сі ту крутиш вже рік, га? Йди, потворо безноса.

Не йшла, взлостилася, що її обізвав, чи що?

- Ай, бо сі не вступає, пся кров!- І вже до дружини: - Мала, мене нині прибере тота... Або її віжени, або налий мені. Налий! По самі церковні вік-на. Може, трохи затерпне тіло... і душа, - спромігся на слово. - Та й буду правити парастас, читати псалтир на відхідний...

- Не мели дурниць. Не мож тобі, любчику. Я тобі укол ліпше зроблю...

- Доста того! Уже нема в що колоти... Налий. Най троха в голові зама-кітриться, чи шо... То вже ніц з мого життя не буде, лише стабілізець. Най доктори мене не дурять. Я знаю що мені нині або завтра ангели підоймуть шлагбаум аби-м перебрався з Цего на Той.... Біла Пані он косу мантачить...

- Вбив собі в голову... Шо в тебе спільного з Павлом, Іваном чи Петром? Хіба що на одній вулиці побудувалися...

- Робота проклята їх забрала, а тепер моя черга...

Марія подибуляла крутими скрипучими дубовими сходами униз, на перший поверх, до кухні...

Принесла пляшку "хортиці", наповнену майже до верха, кришталевий келишок і шматок ковбаси, огірок.

- Іди, Мала, іди, я вже собі сам якось раду дам. Подивися до тата...

Вісімдесятирічний батько лежав у старій хаті, запакований у памперси. Тілько й його роботи було, що стогнати.

Микола потягнувся за пляшкою, обняв жовтавими патичками пальчиків, підніс до рота, забулькало… Зробив кілька ковтків, бо більше не сприймало задеревяніле єство. До бутерброда й не доторкався. В голові наче й поча-лося випогоджувати, притихав біль.

Ангели прилітають, га? І на крилята беруть.

Марія провернулась, але він її попросив піти. Спробував сісти і це йому вдалося.

Підперся руками об днище віконної рами, дивився на благодатний весняний світ, на сусідські вілли, що поховались під різнобарвними єв-родахами. Тиша бриніла в просторій, вилаштованій по-сучасному, в стилі євро, кімнаті. Сонце лазило по лискучій, полакованій під лимонне дерево, паркетній підлозі, якби її лизало. Ненароком побачив у кутику стелі павука, що снував павутину.

- О видиш, то для тебе, конешно, я вилизував кутки, - заговорив до павука, - аби ти мав, колєго, де човгатися, на полювання ходити. - Чомусь потягло на іронію, його брали докори сумління. - Ага. То всьо ... тепер для павуччя, не для мене. Ой не для мене... У павутину щастя втрафив...Шкода, та що вдію. Хіба попрощатись залишилося.. То є з ким. Маєтків, а маєтків.... Нажив, блін! Про хворобу мовчу. За поломані ребра мовчу...За килу про-мовчу... За дітей промовчу, не було їх коли лагодити...

- О видиш, Микольцю, аж тепер ти прозрів, видиш, який ти був працьовитий. Як трактор! - пливла легкою хмаринкою в голові думка. - Всі твої нажитки павукам під лапи....

Ще приклався до горла пляшки. Ковтнув. Спробував встати на ноги, але намарне... Ноги не слухалися. Костомаха розреготалася.

- Попрощаюсь лежачи, так вже й бути! Бог простить.

На мить уявив, як священик, виказуючи останнє прощальне слово перед хатою, перед тим, як понесуть його без нього до церкви, як священик славословитиме, щоб сльозинку видушити з очей рідних та близьких - при-сутніх на його останньому банкеті...

- Прощається раб Божий Микола... з зарібками, будь вони тричі щас-ливі...! - уявляв себе на місці святого отця і промовляв наче його уста-ми. - Бо то вони, браття і сестри, доїхали дочасно мені кінця...

Прощається з "Ізабелою", "Вікторією", "Надією" - своїми шанованими діточками - меблевими гарнітурами, моїми лютими ворогами, прости Господи, бо кілько я вгепав у них своєї праці, своїх мозоликів. Хлопи ходили по коханках, а я в другу зміну, аби гривнів підробити, накупити отих ящиків, захарастити ними дім, поприпирати до стін, аби було до чого клуби збивати... О меблі, то таки злющі вороги народу...

Прощається Раб Божий Микольцьо з монолітними фундаментами і перекриттями разом з арматурою, що стали основою, з підвалами і утепленим гаражом, з онтими колонами-арками, шо вони так тут потрібні, як крокодилові пропелєр... Скілько то я намучився поки вимуровував цей Вавилон. Під васервагу цеглу кожнуньку клав, дай їм боже здоровя, бо скільки в мене забрали сили. Тото лише Господь знає... З роботи по дві-три цеглини у торбі носив, аби менше тратитися, бо коштів не ставало. І на маєш, Микольцю: цегла в стіні, а ти - в труні...

А варшавські арочні вікна, двері кілька разів перемуровував, аби вдати так, як я в Польщі видів у газди, де рік свині годував таблєтками...

Прощається, браття і сестри, з другим і третім поверхом, що зростали вгору, а мене малого притискали до землі, бо я корчився від болів у хребтах, крижах, кишках. З паркетними підлогами...Ади, Господи, який я фігуровий став, гнучкий. Не їдна жінка і не їден пан хтів би мати таку стрімку фігуру... Прости та вгомони, Боженьку.

Прощаюся з усіма дубовими і броньованими дверима та євровікнами, через які я світа білого не видів, бо, прости Господи, зрізав коло колії кілька дубів на дошки і бруси, а то був кримінал, в прокуратуру тігали. Так само пращавайте і ви, дубові сходи з балюстрадами, заодно з вашим рипом-скрипом, якого я так домагався, коли укладав, а також ганком на три боки і тротуарною площадкою і недокінченим фонтанчиком.

І ти, шпильчику, прощавай, бо я тебе пам'ятаю, як нікого, бо я з тебе гепнув, коли чіпляв того козака-флюгера, що вусами показує куди вітер дме... Ге, усі вітри віють із землі до неба, там ся розвівають на три шляхи: кому гостинець до пекла, кому до Раю, кому в чистилище, а мені куди?

Він глипнувся по кімнаті і знову побачив у куточку павука, що завис у чеканні здобичі.

- Простіть мене грішного, як щось не так і ви, павуки, засновники кутів кімнатних, - гірко кепкував з самого себе, відчувши всю марноту своїх старань. - Я, бігме, старався їх зробити такими, аби й вам було спосібно мухи лапати. Вам кутів ще надовго стане... А я вже в глухім куті...

Прощаюся з трійцею моїх сусідів: Петром, Іваном, Павлом, які мене випередили і в дорозі до небес і вже там на вічному відпочинку від трудів праведних і не конче, залишили вілли свої на пропаще ту любовникам своїх газдиньок, а самі туда, куда всіх вивозять... Я вас, любі, мої ось-ось дожену, всьо розкажу, шо ту робилося по вашім відході, як ділили ваші добра, як били на щастя морди родичі одне одному, як по судах волочилися, як віку Анні вкоротили за то, що не хтіла віддати поверха Ількові. А Оксана твоя, Павле, ще до року пішла за того пиячка... В раю, може, здибаємося, бо ми того варті, без проблєм, бо ми мали цілий час проблеми з оцим світом, який не використали так як треба, як велено, але ми не грішники, ми раби добробуту, виглядає. Ми все горбом, та горбом ... Горбом людським під-пертий світ, ньи? - Питався невідомо в кого. - Я ж бо старався і для ближ-ніх. Я хотів, щоб і тут нам жилося, як в раю, а то рай мурований сотворити майже устиг, а в раю пожити - то ньи! Будут чужі раювати... А я - вже на небесах.

Прощається раб Божий Микола... - і не договорив. Відчув, як слабне тіло, а світ починає йти обертом. Натиснув на кнопку дзвінка, спеціально влаштованого під підвіконням, щоб при потребі викликати дружину...

Увійшла Мала.

- Йди, Мала, клич, ксьондза "дядю Васю", - тихим голосом благав Марію, - най мене висповідає і запричастить, ту сі моє скінчило. Прийшла моя черга... Ту я більше не газда. Ту я більше не робак. Таких "я" не треба ту. Ту я вже ні жнець, грець... мрець. І нема чого плакати. Іди поки не пізно. Іди!!! Тішся, що я відмучився і ти зо мною...

- Дай мені спокій! То в тебе з перепуду, то ти собі навіяв, ти від того, що сусіди повмирали, узяв собі до голови і заслаб... Скілько тобі казати...

- Ая, Мала. Моя черга... Третя хата знизу, а потому й Василь за мною відчалить... Головне - дотримуватись черги!

Як тільки Марія вийшла, він знов взявся за пляшку. Пити, - а воно не тече. Натомість кров булькнула з горла і покапотіла на осяяний сонцем паркет, підминаючи під себе той сонячний блиск.

З якогось дива затріпотів у своєму сріблястому павутинні-фіранці па-вук... А за вікном закувала зозуля.


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS