Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

На території плачу

До хірурга на прийом: в райлікарню. Під дверима кабінету "х. Є. Їгура" повно громадян різаних: колотих, ламаних, клеєних, трильованих, загіпсованих, костильованих, - словом, ексклюзивних. Декотрі, що вже добряче зголодніли, бо від учорашнього вечора не мали нічого в роті, гризуть свої номерки, видані в реєстратурі, нігті... Відвідувач на чотирьох (двох ногах і двох милицях), підперши одвірок, ножем-цізориком грається. Наглядає, щоб черга не казилася, щоб хто з сторонніх не пробився до кабінету. Дві години довелсь чухати фригідну поліклінічну стіну плечима, спиною, бо сість ніде, уся рідкісна флора лавок забита відвідувачами, до них своєрідна черга тих, хто бажає присісти. То лише в нашому суді є достатньо лавок, зрозуміло, щоб люди привикали сидіти заздалегідь...

Розповідаю "х. Є. Їгурі" про своє лихо - про пилипа, а він, патлатий, схожий на мушкетера Дартаньяна, слухає музику пикатих колін двох медсестер, і бадає очима пащекуваті груди розквітлої, що аж задихається юністю, мед працівниці.

- Може помацаєте? - благаю доктора й берусь за штани, щоб скоріше побачив мої німецькі забраковані білі труси, бо інакше його нічим не візьмеш. А дати нема як, бо коліна і перса медсестер заважають. Не з руки.

- Нічого там вас мацать. Ви не дівка... То не рибу в печері мацать. Ясно, як божий день, - позіхає молодий хірург, якого щойно дресирують в поліклініці і прозивають "Хер ург", а до обрізання тіл не допускають поки що. Ще не набив рук. - Серу треба негайно до диспансеру, у ООДи. (Страшно писати цю назву гапликлікарні). Там дають раду таким як ви. Хутенько! Пишем направлення.

Мене проймає холодним потом. А перед очима набухлі перса мед прац. Хто їм буде давати раду? Чи можна відкупитися від тої біди? Відкупишся хіба!? Від лікарні і трупарні не зарікайся!

У понеділок пофуркотів у столицю розбещеного демократією краю, у ту плакучу ООДи, що притулилася на окраїні захаращеного базарами, пощербленими вулицями-людоловками, європейськими смородами, росій-ською попсою, місцевими бомжами, жебраками міста і волає у найвищих небесних інстаціях допомоги.

Дрижаки хапають перед дверима кабінетів проктологів. З кабінету "проктолог І. М. Мурмило" вийшов чорноволосий чоловік, вбраний у підсивлену бороду і білосірий халат з великими кишенями і такими ж великими руками. На обличчі й лікарем не пахло, обличчя працівника, якби крематорію - нащетинене, злосне, очі заполонені сердитістю. Потрапити такому силачу в руки, нутрощі виверне. А вже подалося в кабінет папери. Страх бере, бо з кабінету, що поряд, вийшов лікар - проти-лежність баченого, замаєний нейтральною добротою і ледь помітною посмішкою, до того ж наш, русявий. Той злосний "кацо" кудись повіявся, я шусть до кабінету і забрав у сестри, такої ж лютенної, своє направлен-ня.

Вже пізніше зрозумів, чому обличчя цього доктора відображало невдолення білим світом. Тому, що до І. Мурмила, мало хто наважувався йти на прийом, а то всі валом валили до В. Пеньковича - завідувача відді-лом. Мурмило ще більше лютився, бо менше клієнтів, менше в кишені, бо лікарі залежні від гаманця клієнта, бо хабар, не тільки наркотик: два-три дні не приймив і вже в тебе в серці ломка, і вже тебе туга жре за марно прожитим днем, але й засіб виживання. Зрозуміла ситуація. Держава пла-тить лікарям, як прибиральницям, то вони мусять якось рятуватися, то й прибирають усе зайве з гаманців пацієнтів.

Обличчя лікаря багато значить для хворунів. Воно теж лікує або загострює недугу. На це неодмінно слід би звертати увагу екзаменаторам при вступі абітурієнтів до меднавчзакладів. На чолі написано щось в кожного з нас, той текст треба уміти читати, якщо він викаліграфуваний і арабською готикою!

Проктолог Пенькович чолом користується сповна. Напис зроблено на українськом наричії, з поправкою на гуляшівку.

- Худаєш, погано себе почуваєш? - розпочав допит Пенькович - представник наглядачів за внутрішніми органами краян. - Треба подивиться як його лічиться. Зараз ми то всьо розшолопаєм. Всяке може в грома-дянинові заплодитися-причаїтисі: жиєм, ба! в чорноземній зоні...

"Невже в Африці? - збризкнуло у моїй голові. - Ньи, то чорнопика зона...Чи він натяка: тобі, харцизяко, уже грошей не треба, віддавай сюда." То шо артпідготовка до хабаря, чи шо?

Хотів всунути заготовлену укрзеленку "20", але при медсестрі не випадало, знов сподівання на білі труси, що вже виручали, авторитет піднімали ув очах медиків, особливо жіночого роду.

У маніпуляційній, кімнаті без вікон, схожій на котельню, Пенькович довший час прогулювався "патиком" по моїх внутрішніх чагарниках, підспівуючи собі під ніс: "...прощав свою дівчиноонькуу", то щось бурмочучи до медсестри, тільки їм зрозуміле.

- Пилип не кровить! Оце. Кровить коліт, - видає на-гора діагноз Пенькович, замаєний профусмішкою. - Оце.Тіштеся!

"Три празники в гості... Один празник - «оце» геморой, другий -пилип, а третій - «оце» коліт. Трійнята! Що не лікар, то клініка. Є чому тішитися".

Потім я відчув як мене вщипнули... Як дівку, в недозволене місце. Червону іскринку з того мавра прилипи вихопили. На діопсію!

- Одягайсь!

Лікар пішов, з докором глянувши на моє запущене тіло-багатство. Медсестра теж підозріло глипнула на мої білі німецькі трусеншафт. А я їй, що іще промивала японське залізяччя, котрим зондували мої внутрішні терени, дав червінця, щоб не дундучилась.

У кабінеті першим ділом, поки нікого не було, всунув Пеньковичу у кишеню халата двадцятку у шлюбі з десяткою. Щоб мене не пудив, щоб хоч трохи розвеселив. І так сталося.

Він після цього, вициганив з себе дешеву усмішку: вартістю 18-20 грн., якось по-цапиному заусміхався своїм лагідним дерев'яним обличчям. Лікар теж повинен бути артистом.

- Не переживайте, усе буде хокей або й ліпше, той ваш пилип не залозійний, його через десять днів без операції різаної вищипнем: ходи сюда, Пилипе, а тоді вам треба буде підлікувати коліт виразковий, оце він і дає про себе знати. Оце й увесь регламент. Оце й тіштеся! Бо могло би бути набагато гірше. Ви в сорочці народилися.

Обмінявшись фальшивими усмішками, розсталися.

Коли я чекав рейсового бусика, щоб дібратися до автостанції, то з бараку поліклініки ООДи вилучився Пенькович і, не рознюхуючись, підійшов до розкішного, воронкласу таксі-"шкоди", всівся на переднє сидіння, хляпнув за собою щемко дверима і поїхав, бо що йому якихось 20 чи 30 гривен, то не ти, скупію. Увихаться нада!!! Не гав, а хабарі ловить! Я собі не можу дозволити таксі, бо в мене й кишені хорують на невтримання, на виразки.

З лікарняних дерев спурхнув табун білих голубів, крила яких зблискували і світилися у променях сонця. Мабуть, це ангели, що обслуговують цю страхіття-лічницю. Кожному своє!

10 діб очікувань результату аналізу відщипка гірші, як тюремні. Знайомі, дізнавшись про моє надбання, співчутливо оглядали мою похнюплену індивідуальність, прощались, як наче востаннє, як наче до зустрічі в небесних розподільниках. Декада безсоння, найчорніших думок. Голова не сприймає жодної інформації. Світ опинився в офсайті, десь поза межами мого слабого тіла-галактики.

Хоча старався з усіх сил себе, боягуза, перебороти, переконати у тім, що нічого страшного, гаразди при тобі ще трохи побудуть, посторожують, не віддадуть на поталу тому прилапайлу, знайшовся мені друг!

Діопсія сказала, що пилип доброякісний, що тільки його треба відправити у сміттярку, щоб не псував кишкового ландшафту.

Відфільтрований, внутрішньо вимитий, їду звільнятися від поліпа Пилипа.

ООД - найкрутіший з теренових лікарень, у якій, як і кожнім закладі сумного профілю, відгонить кладовищем, великим голгофським хрестом. Хоча і тут є люди, що посміхаються життю. Насамперше - медперсонал. Усе віддають, що мають, тому соналу підопічні, щоби відкупитись від дочасного спожиття вічності.

Які тільки назви відділень: "Пухлини голови і шиї", "Хіміотера-пивтичне", "Онкогінекологічне"... Доста!!!

Усе це є з пухлиночок. Пухлиночка до пухлиночки - і маєш!

А ті, що вирвалися з кігтів "клишоногого", просто гегочуть, підска-кують, вар'юють, мов діти. Хоча тут за кожним перестінком, колоною, одвірком причаїлася тота Холодна безноса дама, котра тільки й чекає, щоб прибрати планету від зайвих двоніжок, щоб перевиконати план. Якщо ти смієшся тут, на тебе дивляться, як на останнього мерзотника.

З обіймів дійсності не вислизнеш!

Млин Смерті премелює збіжжя людей! І ніколи не простоює. Сировини предостатньо.

Хвалиться інформтабличка. В цьому "млині", виявляється, працює 76 "мельників" у білих халатах, чотири кандидати і лише один Доктор медичних наук... Та Боже милосердя. Якби ж то навпаки: 76 Докторів і один Лікар!

А ти колись збирав меданекдоти, реготав з людської біди. Злоякісні люди від злоякісних пух-пух-пух... Закинь!!! Стрепенись!

Хірургічне відділення ООД на ремонті. Усе тут поперевертувано догоридупа, тільки медсестри та санітарки на ногах. Поскидувані ліжка, якісь місячні луноходи, тачки-хворючки, тапчани, столи, цеглини матраців, шруби, якими беруть, мабуть, на шруби розламаних недугами... пилюка стовпом і скрегіт - за стіною довгобуди довбають бетон, міняють теплотрасу.

Серед тої купи начиння, за намовою санітарки, шукаю собі матрац підходящий. Матраців тих - стог. І один страшніший від товариша. Якби ці матраци уміли говорити... Вони розповіли б тобі таке, що ти не дочекав би операції. І раптом з прориву одного з цих посмугованих лежаків вилітає зашмуляний зошит "общая тетрадь". Підібрав, розкрилив. На першій сто-рінці від руки червоним написано "Медитації старого мікроба", що пе-рекреслено чорним, нижче "Записки Старого віруса Генералісимуса!" Цікаво!? Ще нижче читаю "Із записок мікроба кретина-пройдисвіта. При-свячується бактерії Олені ОНлайн..."

- Знайшли? - перепитує мене розписана фарбунами "пишка"-санітарка років 45, що копирсається в купі з протилежного боку,і приспівує: "Наїлам сі геркулесу, напилам сі коли. Гологенно ми бракує моцного Николи..."

- Знайшов! - відкрикуюсь! Ховаю зошита під пасок, хапаю ватяника і йду в палату, застеляти лікарняне ліжко... А ще осьдечки, й місяця не минуло, застелялося столи "та все горівками".

У класичній п'ятимісній палаті прооперованих, що тільки-но з реанімаційного відділення, стогін стугонить, перегукуючись з тріскотнею відбійного молотка... Тільки найтяжче хворий не піддається, ледь зліплює пиріг усмішки на мученицькому лиці. Розповідає-хвалиться:

- Через тую sр...у не скінчив я хату. Заслабла дупаня. І мене з нею потягли до лікарні. Знайшли цілу силянку поліпів. І, як видите, пане-дзею, повирізали усіх тих гнидавців, але що мені з того? - зсуває живота простирадло, а там сліди боїв за життя, як від траків танкових. - Не знаю чи я добудую хату. Лишився третій поверх доштукатурити. Водять мене на пушки. Обстрілюють, як ворога. Може пристрілять. Вузлики в животі - борони вас Боже! Уже на мене завели вісім томів історії. Як на злочинця-рецидивіста. - Не втрачає надії прооперований, якому після операції вивели трубопровід-кишку з тіла, як реверс...

Підглядаю в засмальцьований, знайдений зошит. Читаю:

ІЗ ЗАПИСОК МІКРОБА ПРОЙДИСВІТА:

Про себе: мешкаю під нігтем. Хоча мене щораз позбавляють Батьківщини, але я виживаю. І все бачу, що довкруг мене коїться. Особливо, коли мій начальник складає руки на столі, чи на керівниці, чи на пиятиці.

Відцвітають Діва ни-піано. Тут сонце усміхається сонним, не п'яним... На воскових обличчях лиць нема... Плями... Буття закорочує дроти життя.

Парад недуг. І ти їм - друг, товарищ і брат-камарад... Побільше столів-харчодромів. Це наші злети! Це - астрал! Це наша територія! Полковніку ніхто не приносить харчі. Святому полковніку, которий нікого за своє життя не прикончив. І ось така дяка командиру ракетної частини - пухлини замість орденів...

"Що за дуристика,- міркую,- якийсь божевільний тото мазьгав. Викинь - забудь".

Але пробігаю очима далі, на наступній сторінці:

«Ріки алкогольні живлять українські чорноземи-тотеми. Вони дуже помічні ці потоки-ріки Ці чорнотреми. Наші підсобники, побратими - Мікробвсесвіту. Якби на похорони накладали податки, людей менше вмирало б...»

Таке здатен писати хіба дебільнутий... Відкладаю зошит, ховаю під матрац.

Бо доктор мій, Куркевич, - короткометражний: схожий на паличку Коха, укорочену - худюща бестія і вертка, тільки білий ковпак на нім висотою щонайменше півметра, то коли заходить у двері, спершу у протулину запихає ковпак, а відтак уже й себе вставляє, підковпаченого.

- Ходіть, новенький, зі мною! - кличе пальчиком. Йду.

У одному з відремонтованих кабінетів доктор монтує електророзетки, вимикачі, як електрик п'ятого розряду, а пацієнтів не пантрує. Запрошує мене в підсобники. Я подаю йому шурупи, а попри то говорю про свою біду, а він про свою. Запропонував мені внести свій посильний внесок у розвиток рідної медицини: купити три вимикачі для сестринської, бо держава дбає не стільки про охорону здоров'я громадян, як про свою грижу - ваговиті рахунки в офшорних банках. Хіба я ворог медицині, до того ж рідній? Пішов - купив.

Пообіцяв Куркевич завтра привести до порядку мою "паню", наказав не їсти і не пити, а купити рицинової олії, випити цілу пляшечку і гонити к чортовій матері усе добро з нутрощів, а на закуску увечері дві клізми приписав, стільки ж їх на сніданок, щоб зранку, як помідорчик світився, щоб прозорим став, бо "серед лічностей мало прозорості взагалі, бо не спрацьовує національна ідея, навколо все - темне царство, а рицина бодай трохи поінколи просвітлює кой кого. Прозорі краще потім боротимуться за прозорість демократичного суспільства".

Випиваю гидоту, кажучи перед тим:

- Дай, Боже, здоров'я, батькович. Щоб останню!

- Пий здоров! І не кашляй!

Лежу і на стеленьку гляжу, бо тільки вона не застогнана, не порізана, не подірявлена.

Годин через три почався процес. Як дзот, накриваю власним тілом унітаз в закапелку ремонтів, де курять і п'ють будівельники, гримить бетонозмішувач, транзистор, переглушує співи моєї пані, яка збісилася від касторки...

Увечері, вже коли притемніло і не видко страшних мук хворих, хворіб і мікробів у моє вже пошматоване олією тіло запускають дві ракети клізм.

З холодної води, бо ремонт, бо всьо повідключувано, як і люди.

- Ви мені горло простудите, пані сестро, тою водою-морозивом...

- Ніц вам не буде до самої смерти. Й до гландів вода не доплине. А кишковика свого загартуєте, то буде менше рипіти... на владу. Подивіться у вікно! Що ви там видите?

Вечір вечоріє. Зорі піморгують по-дівочому, ніч осідає чорною кавовою гущею. Дно серця важким каменем привалює хвороба. Раптом в далині, у багатоповерхівках, спалахують фейєрверки. Десь б'ють сальви і в небо злітають різноколірні струмені салютів, що на честь чийогось дня народження народжуються. Композитор Бабах та ба-бах по ба-бах... Аж зло бере.

За вікном 21 сторіччя, а ти на ладан дихаєш?

"Як тебе не любити, Пилипе мій".

Оскільки клізми були зимноводні, плачу бортмеханіку по клізмах лише десятку.

Виполощений, як білизна у пральній машині "Вірлпул", влягаюся у буді палати спатки. Бачу, як вечеряє сусіда, як з присвистом гризе курку, як смокче ананас, аби кров прибувала. Мені затьмарується в голові. Поїсти ббб... З'їв би "москаля в розсолі"! Спання не було, бо мозок, розпечений страхом і невідомістю до червоного, годі притлумити.

Призаснув під ранок. Розбудив окрик:

- Новенький, на операцію!

Поволі вилізаю з своєї рукавички - спортивного гумового костюма, аби засвітити білі свіжоодягнуті інтелектуальні труси, щоб знали, що не гідра собача я, а таки людина 21 століття лягає під ніж.

Вискакую на уже знаного високого тапчана, як на гуцульського коника, Прив'язують руки і ноги до того верстата, щоб не брикався, але я випом-пуваний, то звідки сили, щоб кайдани рвать. Ніяких додаткових амброзій пілюль, помазань... Оперуується рааб боожий...

Аби ви були добрі на початок, - говорить Пенькович, - бо ви є перший агнець божий після капремонту кабінету... З богом!

Напад хірургів на шпійона поліпа Пилипа був блискавичний. Не встиг я зуби закусити, як Пенькович, що керував операцією "П", задоволено опо-вістив:

- Отак тобі, пилипе, треба, щоб знав! Юж!

- Що, вже?

- Вже, а вже. А ви ся бояли! - каже, наставляючи свої проконопачені золотими пломбами зуби Паличка Кх. Медсестри розмальовують-дезинфікують кабінет молодечим рожевим сміхом.

"Час знімати труси і час натягати", - блендаметяться в голові дурниці. - "Без поліпа дотягнем до наступного літа..."

Хвилина розплати настала! Викладаюся по повній, бо щасливий від того, що мене не мордували, не відкручували розвідним ключем заржавілі кишки, не розпанахали, не стебнували, скоренько ліквідували того рези-дента в моїм ослабленім саркофагу, функцію якого виконує тіло для Душі. Загорічу всунув лікарям по двісті гирини, медсестрам - по 30. І всі ми утішилися.

"Їхали козаки, чоловік 120, піддурили Галю, стаття 117", - зринула в голові еротична пісня.

Вже пізніше я собі мислив про те дійство. Сам винен. Ти нащо розбещуєш медиків, про інших, бідніших не подумав? Якщо вони даватимуть менше, то лікарі загоноруються, зквасяться, бо ж звичка - друга натура, і культура. Треба планку тримать! Педику, дай медику! І проститься тобі!

Лікарі не винні. Всі винні, включаючи США, Росію, Гондурас - тільки не вони.

Перший раунд борні за виздоровлення виграно, а далі буде "дасть Бог день, дасть на харч!" Перший семестр навчання: складати руки на грудях, подолано, готуючись в "места столь оддальонниє", що їх і в найпотужніший телескоп із Землі не видно. Поки що ангели-експедитори у відпустці.

Наступного дня усміхнений Паличка Кх сказав забиратися з цього абатства. І добре вчинив, бо ту мож вмерти від плачів і страху. Я, глядячи на його смішну вірусну фігуру, витяг ще 50 грн., і віддав, щоб поправлявся, щоб мав силу іншим робить блискавичні операції, щоб на зло США, Росії І гондурасівцям. Ми такі! "...Стоїть баба на балконі, наставила ноги голі, і встидно, і видно, як холєра!"

У голові звиваються куськи думок. "Всі лікарні разом згущені, це теж велика кишеня, іще може й більша, як сукупність всіх торгточок компанії "Велика Кишеня" або й "МЕТРО Кеш енд Кері Україна". "Лікарів можна розділити на дежболитів і дайболитів, дайналапку і дайнаморг". "П'яна змія не звивається, вона пряма, як патик! Як наша політика". @Lsuyjpb gslndthl;e.nm^ ecs ksrfhs ckf,s yf ujkjde ( вибийте це речення на комп'ютері тими ж клавішами, тільки українською мовою).

Хотілося замовити таксі, прирівнятися до Пеньковича, Коха, але я стреножив своє бажання і в дірявій кишені скрутив йому тягарову дулю. Мріяла блоха обзавестись псом! Попереду ж сага з лікуванням коліту.


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS