Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Ні - кацапу! Ескулапу дай на лапу (українцю)

- Як до лікарні? Підете по вул. Леніна і потрапите прямісінько в клінічне відділення, - відповідає чоловік на моє запитання. - Всі вулиці Леніна ведуть до психарень.

Правду мовив, бо за якихось 10 хвилин я уже вклонявся сірій бага-топоверховій залізобетонній споруді людиноремонтного заводу - галицької крайової лікарні.

На другому поверсі двадцять якийсь кабінет. Підписаний "терапевт широкого профілю Є. Б. Могила". До цього "кастролога хвороб", як і до інших, в'ється хвостата черга. Коридор заскладований ураженими життям, їх випарами, діалектами.

- Хто крайній до Є. Бе. Могили? - запитує нарцис-красень, геть видовжений блідий знак оклику, винирнувши з бурхливих людських хмарищ коридорів.

- Я, - озиваюся, як колись, під час вечірньої переклички в армії, не задумуючись над запитанням. І лише, коли втямив, невинно зареготав. Виходило, що я крайній на кладовище, "до могили", юй!

- Зебра! Кіннь в піжамі! Прийшов суда ржати! - оцінив мою реготню сіролиций чоловік у каньонах зморшок, що гладив, як кішку, свого вутлого живота, котрий нявчав. - Та хіба до коней доходить, що виразка - хвороба інфекційна? Серед спеціалістів з цього приводу майже всі коні! На хвості мікроба виразку мені принесла. Убий мікробу! Мікроби зазіхають на територіальну цілісність людини. А також - України! І нинічко на душу населення у нас припадає щонайменше десять хворих. - Говорив він зі своїм запалим животиком, чи шо?

Надійшла моя черга йти до лікаря.

Могила сиділа за столиком живим надгробком, підперши руками, на пальцях яких пасся табун золот-перстенів, три підборіддя іще молодого обличчя, виставивши на кабінет свої "зуби кілочками", могутні плечі, довгі колони ніг у якихось шкарпетках-панталонах невідомої постмодерної конструкції, чимось схожих на перші парашути. Шкарпетки над щико-лотками звисали білими клаповухими мережками-рюшками, виростаючи з абракадабрних босоніжок, теж не з нашої Голодранції.

- Вам сподобалися мої шкарпетки чи мешти? Не звертайте на них уваги, добродію, - гуманітарні. Нині доктор зійшов на пси! Держава до нього повернулася спиною, зарплата - кіт в мішку, а нині в мене на прийомі було людей багато, але аби хоть один здоровий... То як вам це подобається? Да-вайте направлення.

Пробігши якимись теж гуманітарними, запраними очима мою цидулку, виломила:

- Лігати!!! Лігати, товариші делігати! То сі дома не лікує, не вольно! Але в нас череда ціла на черзі... Я вас записую аж на другу п'ятницю.

- П'ятниця - тяжкий день і до тої п'ятниці можу опинитися під свічками зі складеними на грудях руками.

- Постіль мати при собі, - продовжує Могила. - Бо в нас нема кому замащену стірати, прачечна не робить. Миску ложку і прочу сантехніку... Скальпель вам ні до чого... І гроші на ліки, на шприци, на рукавиці, - і дивиться на свою ліву кишеню в атласному халаті - таку завелику як сумка інкасатора, яка мені здається пащекою ікластої собаки. Вкинув у неї 5 євро, бо хто знає куди мене понесуть каламутні води лікарняних буднів. Ти не кинеш, кинуть тебе. Такий сучасний світ - кидайло!

- Що ви там всунули? - зашуруділа в кишені пані Є. Б. Могила. - Хабар? Я обійдуся без вашої п'ятірки! В мене троє дітей вчиться на платному... Не встидайтеся! Як маєте грубі гроші, то я дам здачу...

- То - євро.

- Ага, єврой... п'ять раз по дев'ять... перепрошую. Мусить бути! Я тут дивлюся, в журналі в нас є віконце. З наступного понеділка лігати вас влаштує? - забриніли струни розчуленості в голосі Могили. - Я вас підсуну під поріг доброго лікаря. Гаразди?

- Гаразд! - погодився я і вилонив із задньої кишені ще десятку, вкинув у провалля халата, де вже грілася моя вдячність.

- І можете не брати постіль. Я розпоряджусь, щоб вам видали. І старша медсестра вам продасть ліки, шо винесе танше... Знайте моє добре серце. Ви таки наш, патріот. Ні - кацапу! Вже ліпше ескулапу дай на лапу... Я жартую. Але ми також люди, хоч ми й медики.Мені встидно, але така доля медперсоналу.

Гривні - живий ланцюг єднання, що ріднить українців, об'єднує в переборенні труднощів непрохідного перехідного періоду... І скільки таких Могил в ріднім шахрайськім краю? Більше як на цвинтарищах! А хто винен? Звичайно, коні не винні! А жеребці з провладних кабінетів! То лише в Африці коні культурні - в піжамах ходять, і виходять на балкон курити.


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS