Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Фортранс

Третій тиждень мого перебування у лікарні наближувався до хепі енду, кроваві загравчики ще яскравіли, але пригасали. То лікуючий лікар спрямовувала мої тельбухи знов до проктолога.

Нема сала, теперка би ся клізма здала! Якби у воду дивився! Клізма знову мені освічувала небосхил майбутнього. Я так зненавидів те клізмацьке поріддя, що багато заплатив би, аби хтось мене замінив у цім процесі. Виходить, що ця дама усьому голова, навіть при лікуванні мізків. Я благав Помагайлівну оберегти мене від того монгольського іга. Нарешті вона піддалася на вмовляння і сказала на фосмажорній ноті: "Тоді приймете "фортранс" і на тім обійдеться". Назва препарата мене зачаровувала, у ній ховалося щось надто втаємничене, музичне, космічне, траспортабельне - 21 вік... Хтозна чи доведеться ще коли скуштувати. Розписала як той "ФОРТРАНС" приймати. На радощах вкинув "зелену гривню" в пащу-ки-шеню її халату і потеліпався в аптеку.

Моє замотеличене лице, коли аптекарка веліла заплатити за фортранс 43 гривні, захмурилося: радше би вже клізма, то дешевше на 13 грн. Та зга-давши ООДЕ, виклав гроші, і опинилися в моїх безробітних руках два тає-мничі пакети з білим порошком, як тротил.

- Батькович, а то за яку кару виписала вам "форттранс"? - спитав мене Францйосиф. - Ви що не дали Помагайлівні на морозиво навіть? Може вона відає, що ви увесь свій свідомий вік промивали мізки трудящим, то на відплат тепер вона вирішила вам промити живіт, щоб знали, як то добре. На кілько мені знано є, то реактивне лікарство виписують мужні доктори своїм злісним неплательщикам... То не лікарство, а підривне устройство, ту ми хрест святий!

- Я сам напросився, бо я клізм - лютий ворог.

- Гм... Цікаве явлєніє, - не визначено завершив діалог друг по кишках.

Вночі ока не стулив, щоб вчасно від гріха ізбавитися. Виставу промивання розпочав не о 5.00, а о 4.30, щоб швидше сядеш, швидше вийдеш. Розпустив транс у двох наперед заготовлених літрових пласт-пляшках. І пив по склянці через кожних 15 хвилин.

Палата не спала, переживала разом зі мною, їй теж було цікаво знати, що з того вийде.

Перша порція того напою пішла колом. Смак солодкої тягучо-могучої отрути.

- У-в-е-е, - вирвалося з мене.

- Закусіть, батькович, - нахлинула а з лівого кута порада.

Але терпи, козаче, на колоноскопію підеш! Що таке колоноскопія? Невже будуть пхати в кишки римську колону дорійську? Але таке гламурне дійство малоймовірне! Привиджувалося: стою Цезарем, а центуріон римських вояків забиває у мене колону...

Друга склянка трансзасобу далася тяжче, але поки що поривів-викликів не проявлялося.

- Тримайтеся, батькович! - підбадьорив з свого кута Драго-Сас. - Ми з вами! Не бійтеся, якщо щось, родіна вам то припомни. Беріть приклад з мене. Скільки наді мною не збиткуються, а я ще живу...

- Аби у вас не втрималося!

- Тримайтеся, буває й гірше. Згадаймо фронти війни, коли бебехам перепадає набільше, коли вони взагалі сушаться окремо від тіл на гілляках дерев... То було витримати.

Коли випив четверту кварту реактиву, мало бракувало, щоб не вернув, але думка про те, що воно дороге, стримала. А це ж тільки половина пиятики. Попереду ще літра.

Година перекуру. Перед очима милий образ Помагайлівни, з ледь поміт-ною посмішкою Пілата. За вікном розпочинало свій світанковий кряк-концерт гайвороння.

У нутрощах почався воркіт, а за ним великий бунт і невдоволення там-тешніх мас такою пиятикою.

Недужі хоч би не хотіли, та стають після сьорбання фарсмажорного трасуючого лікарства здоровими. З переляку!

Ще три склянки отрути-падлюки вдалося вицідити. І тільки завдячуючи тому, що пам'ятав про його дорогу ціну.

Відтак кількагодинна бесіда з унітазом, котрий уже нагрівся і його могло заклинити, живіт друшлякував, я тихенько шлякував.

Спектакль тих бур-злив у у театрі тіла завершився о 10.30 якимись шутрами, хоча я ніколи шутру не їв. І то не остаточно. А треба було їхати до Пеньковича, котрий тільки до 12.00 набивав черева електорату гільзами-трубами, а халатні кишені "слабими" грішми, треба встигнуть.

Кишківник увійшов у мою ситуацію і притих, як безквитковий пасажир, поки бусик долав багатокілометрову відстань до ООД. Щойно я вило-пушився з салону, животяра пласка, дихнувши свіжого повітря, ожила, як заспаний вулкан...

Сварений був за запізнення, бо Пенькович уже збирав лашки, аби йти насолоджуватись позалікарняним життям. Але, либонь, згадавши за солодкий взяток, котрий я йому підніс за видалення поліпа Пилипа (дав за те, що постояв коло стола, коли мені відщипували той фрукт), заспокоївся. Провів колоноскопію, ще й закликав на ті оглядини якогось ординаторника чи студента, бо, лазячи по "достопрімечательностях" мого кишківника, роблячи йому глибинне буріння, дійшов аж до селезінкового кута, розказував, де болячки причаїлися. Той практикант кривився, мгмукав, може йому скрутно робилося на серці від того, що доведеться ось так весь вік зазирати комусь у заднього рота. Але ж мовиться: гроші не пахнуть. Це може на 150 відсотків підтвердити не тільки д-р Пенькович, але й тисячі інших докториків нашого звихнутого, травматологічного Часу.

...В мене нарешті виписка з хвороби № 4999.

Повертався із лічниці до лічниці дещо підвеселений остаточним діаг-нозом. В автобусі побіля мене ніхто не сідав. Як і коло інших "прокажен-них" пасажирів з ООД. Мабуть, бояться люди, аби не заразитися канце-рогенною бідою епохи-мобілки, яку продзвонюють в ООД...

Мене в палаті вітають побратими, в тому числі й колега без зуба, з остаточним діагнозом, як з великою перемогою над силами зла. Поки я був відсутній, мною цікавилася лікуюча лікарка. Наказувала, щоби я, коли по-вернусь, зайшов до неї в кабінет.

- Що ж то ви мене підводите, пане! - щойно я показав носа з-за дверей, заговорила Помагайлівна. - Що то ви, хворий, вештаєтеся по місту, хотіли обікрасти шановного товариша нашого головного лікаря, га, пане?

Я не орієнтуюсь про що мова, але тут же перед очима картина недільної зустрічі біля "фортеці" із невідомим крутим українцем, що мене сфото-графував.

- Я гуляв... Ви ж рекомендували...

- Не там гуляли... І догулялися! Я мушу вас виписати. І не питайте більше нічого, пане! Такі правила... Я не хочу через вас, пане, позбутися ро-боти... Тут, аби влаштуватися, треба дати, пане, прошу пана, 20 тисяч єврів. Того й чекають. Ви мене розумієте, пане? Ви мудрий! Всьо! Завтра додо-мцю... Дома долікуєтесь, випишу потрібні ліки... Як щось, приїдете, пане, на консультацію... Вибачайте, що так склалося.

І залишила мене мене самого в кабінеті, аби не вислуховувати пре-тензій...

- Батькович, чи не знайшли у вас ще яку біду? - як зачинив за собою палатні двері, спитав Францйосиф.

- Та... ні! Виписує. Пріч...

- І мене виганяють. Кажуть, що головний видів, як я курив на балконі. А я ж не курю. Та слухати не хочуть. Йому видко з вікна... Аби ви знали, що вони полюють на Помагайлівну. Хочуть її вигнати, бо загонорова, бо десь промовилась, що цего недомірка на головного поставили по блату, як сина замміністра ...

"Є кандидатура з 20 тисячами євро на її місце", - тут же зблисло у моїй законопаченій пігулками голові, то шукають на сметані мані-мані...

- Треба коритися. Хоч мені музика грає дуже сумно. Температура не падає, жовтизна не зникає... Треба спасати і Допомагайлівну, вона добрий лікар, - наче заспокоював себе і мене Францйосиф.

- Солідарний! - подав голос зі свого кутка нащадок Драго-Сасів. - Я було задумував повіситися тут, на крапельниці. Бо нема виходу, залишилось три чисниці до смерті, але тепер відмовляюся від задуму, бо то би було остан-ньою крапкою в роботі Помагайлівни. Шкода й її.

- Ти що цалком здурів? - вражений цією інформацією, вигукнув Франц-йосиф. - На капельниці?

- Я ж був Драго-Сасом, а рускі зробили мене водкососом, то через тую водку і через тую крапельницю випомпували з мене здоров'я, усі мої статки. Я мушу їм якось віддячитись, я - шльихта! Якщо вони посміють докторшу вигнати, то я на протест таке зроблю... Мені й так чи нині, чи завтра - ка-пець. Печінці капець і мені капець. А Помагайлівна таки мене порятувала, коли ті... з хірургічного мене, недорізаного, виганяли з лікарні дочасно вмирати, тільки вона не дозволила, заступилась. Її шиють ще й смерть того Михайлика, цирозника... Ящо по правді, то вже не було кого рятувати.

- Ви, хлопці, виписуйтеся, а я залишаюся! Шнурок при мені, - завершив нашу бесіду Драго-Сас. - Якщо він чіпатиметься до Помагайлівни, то я вам дам знати, коли до мене приїхати на похорони... Аби лишень файна погода...

- Дундукнувся?!!

- Усе можливе під куполом смогу! Одна нога тут, а друга завше на тому світі! Я вже не маю відки лікуватися. Та й ліковання моє дає ефект лишень на пулярес, щодень триста гривень - гоп, я вже винен 10 тисяч, - провадив своєї шляхтич-м'ясник...


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS