Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

З літ минулих

Саваедра проникає у  внутрішній світ ВРХ

Напередодні визначного свята велика партія працівників сільського господарства була нагороджена орденами і медалями. Цей звіздопад нагород не обминув і скромного району, де трудився й щойно спечений журналіст Михайло Отченашенко, якого прозивали Мігель Саваедра. Одна з доярок, М. Ї. Фраснута, облаговіщилась орденом Леніна. Таке в окремо взятому, затрасканому багном районі трапляється раз на сто років. Ясна річ, з неї мав брати початок бурхливий потік нарисів, зарисовок не лише в районній газеті, де потів Мігель Саваедра. До того ж свіжа партія орденоносців для журналістської братії – явленіє героїв народу... Це переоцінка журналістських цінностей, нові словоструми, плани очищення газети од гноїв застою, процентів, свіжі помилки, відрядження, прес-буфети, анекдоти, сварки...

Розпочатити серійний випуск зарисовок, нарисів про трударів дійка було доручено нашому славному початківцю, оскільки в нього ще розум не звихнувся на передовиках виробництва, та й відав він життям сільських парафій.

Відправляючись у найвіддаленіше село району Тулюфу, Мігелик запитав редактора:

– Під яким ракурсом виводити Магду Їкимівну на світ білий?

– Ви її замальовуйте під кутом тритисячних надоїв, – відповів редактор. – І виводьте на якомога вищий рубіж. Щоб іншим за приклад. Щоб читачі побачили, як партія веде, дбає про людей праці.

– Дивиси, Мігельку, не спаскудь кандидатуру,– радив молодшому старший літпрацівник, коли той покидав кабінет. – Герої нині на дорозі не валяютси. Втопи її в сонці, а не в молоці. Сонцем матеріалу не зопсуєш. Не пошкодуй жару серця, вона того варта.

– Чия би корова ричала, а твоя мовчала, – відповів на це Мігель. – Ти мислиш у доярстві, як доярка у теорії молекулярної біології. Пий кефір та й мовч. Пиши своє.

У Тулюфі Саваедра, як було в ті часи заведено, найперше зустрівся з секретарем парторганізації колгоспу, котрий сидів у червоному кабінеті, обличкованому портретами членів політбюро ЦК, перевертав своїм здобутком-гелевом столик, чистив сірником серпасто-зубасті нігті-долота і думав, з ким би то піти похмелитися, аби не позіхати. Саме враз диявол надніс районного газетчика. То вони бігом перенесли розмову до місцевого буфету “Тулюфаночка”. Півлітра горілки, закуска сприяли розмові про досягнення тваринників. А вже після цієї алкогольної розминки Мігель заарканив доярку, що йшла смикати своїх засмиканих соціалізмом корів.

Перед ним сиділа ще не стара жінка, що соромилася своїх рук, понівечених тріщинами, як Прикарпаття річками, а лице було давно не прасоване, пом’яте, сяко-тако пооране зморшками, як колгоспне поле. Пахло від неї гноєм і тяжким потом, а з пазухи дихало чимось таким, що такого запаху журналіст взагалі ще не зустрічав, напевно, орденоносним. Вся вона була, якби витовчена ціпами. Обзираючи площину, де мали бути в жінки груди, і нічого не зафіксувавши тут, він запитав:

– А де ж ваш орден?

– Я тото не ношу, бо... – мругнула тваринниця. – Він заважіє, дзвякає, а мені худоба зірвала нерви...

– Орден заважає? – перепитав Саваедра. – Вперше таке чую, щоб людині заважала нагорода Батьківщини. Це ж ор-д-е-н!!! А не хрен собачий, га? Він би вам фест пасував. Його треба носити, бо ще чого доброго загубите і вас посадять.. И-И-И... Препрошую. А де ви його тримаєте? Хоть би-сте показали. Я ще не видів живого Леніна-ордена.

– Я дала тото дівчинискови, онуці, най сі бавит. То тілько й хісна... Радше би ми дали були яку купійку. Я би си дров на зиму привезла. В писку капремонт зробила. Адивітці, – зашкірилась на кореспондента, як Ленін на буржуазію, – нема чим жорнувати, не писок, а так собі… ротова порожнина… Ми люди сильські. Нам аби гроші, не лупити воші. А мендалі, то для міста. Там тротуари, нема болота. А ту най в болото впаде, то вже вічная пам’їть. Онди такторист Федьо Луцик-пуцик впав у болото, то поки ‘го в тракторні калабани знайшли – ангели душу віпотрошили і на небо відтарабанили. Нам гумаки більше до лицьи, а не ордени. Бог над нами, він усьо чує, він не дасть ми’ збрехати.

– Ну, то добре. А за що вам все таки причепили орден? Та ще й набільший. За карі очі? То не копняка під ... той во, – перейшов до допиту журналіст. – Орден, то є тяжка справа, ньи?

– Я так само знаю за що, як і ви. От дали, аби дати. Не було, видко, кому, то мені підсунули. Онди Анні Голопецькі дали 50 рублів премії. То я розумію. Дві фірегі дров мож привезти. І дефіляду справити. А медаль, то таке, бльишка: ні комин заткати, ні свини їсти дати.

Сказане фіксувати в блокноті Отченашенко не наважувався. Не дай Господи, потрапить блокнот в руки КГБ, дристиляту не оберешся. Робив подальшу розвідку.

– Розкажіть, товаришко Фраснута, троха про себе, свою роботу. Як то ви таких висот доскочили?

– А що ту розказувати? Рано дою, ввечір дою, в обід дою. Годую, чищу, пою... Ні свьита, ні неділі. Люди до церкви, а я – на стайні. Мучуся поверх 20 років з тими задристаними коровами. Аби мої діти такого добра не дочикали... Подивітся ліпши на мої ноги. Які корчі вузлуваті пустили... Як коріні в дуба.

– Нащо мені ваші ноги, Магдо Їкимівно? Я маю про вас в газету писати. Не про ноги. А про здобутки, про орден.

Інтерв’юер при тих словах записав: “Працює 25 років”. Це факт важливий. 25 років – не рік. Тут уже поміж цими роками можна фантазувати, вигадувати.

– А в чому секрет ваших успіхів?

– Якщо сказати по секрету, то у воді...

– Даєте коровам підсолоджену воду? Я чував, що биків взагалі споюють цукром, аби вони скоро вагу набирали. Але тогди м’ясо робиться чокулядовим. Може, ви й молоко доїте какаове, га?

– Та де! А ви нікому не скажете, як я вам оповім божу правду?

– Нікому.

– Забожітся! І перехрестітся.

– Бігме. А христитисі мені не вільно, бо я маю в партію поступати. Не дай, Господь, хтось увидит…

– Троха підливаю води у молоко, аби більше було. Деколи нас заставліют. Аби план був. Кажуть: странє угля треба много і до хреню. Від молока сила прибуває в тих чорнопиких шахтарів.

– Ага. Але ту нема ніяких секретів. То є прийнятий в СРСР спосіб. Щоб жирність збавити. А з якої ви сім’ї?

– Хіба не видко. Не з графської. З якої сім’ї можна бути, аби корови доїти за мізерію? З хлопської. Біднюцької.

– Ага-га. Всьо понятно. Далі можете не розказувати, – набридло тягнути за язика доярку журналістові. – Я вам сам розкажу про ваше життя напам’ять. Як десь зроблю блуд, поправите. У вас була багатодітна сім’я. За Польщі ви чорно бідували... Меншенькі наймитували.

– А ви відки знаєте? Ви з нашого села?

– Я всьо знаю. То така робота в мене: всьо знати і... Слухайте і не перебивайте. Ваша сім’я перебивалася ледве з переднівку на переднівок. І прийшов золотий вересень 39-го року. Як заснували колгосп, ви пішли доїти корів...

– Вібачте, я не хотіла, але мене заставили стрібки. Але вже говоріт, ви ліпше знаєте, ви – учений, а ми більше друковані.

– Зразу було трудно...

– Ади...Точно! Що я сі набідила, то лиш пан Біг знає.

– А потому пішло. І поїхало. А як ви брали зобов’язання?

– Я не брала. То мені голова колгоспу дав. Казав, що в мене нема сім’ї, нема для кого красти молоко, то й більше надою, як инші. А теперка ще більші зобов’язання взьив: 4000 літрів. А з того може віти комедія. То вже може бути не молоко, а вода... А він сі лише до мене либи. А чого ти сі либиш? Я сі мучу, а він сі либи. Треба було либитисі тогди, як я була молода...

– Ага. А кілько у вас діточок?

– Двоє. Обидвоє ммм... бенькарти. Від заферми і вперед того голови колгоспу... Я через ферму й не віддаласі. Не було коли. А вам того треба? Буде вже, бо я сі змучила. Пишіт що вам віходи. Газети й так всьо приписуют, як нам надої, потихоньку брешут.

– І де зараз ваші діточки?

– Пішли по руках обі. Покурвилисі. Поки я на фермі, а то цілінькі дні, то вни собі знаходили ліжкову роботу. А потому в физио як пішли, то по нинішніний день. Лише дітваків на літо привозіт д’ бабунци. Одні геливо заріхтував таки Шміраків Іван, а друга си найшла в Тернополи. На бавовнопридильні фабриці. Якийсь Ромко-бомко… обслужує.

– А що у вас було інтересного в життю?

– А ніц! Великий рогатий скот. Ферма. Хфости. Силос... Гумаків не скидаю. Найінтересніше, що ось уже 5 років в мене хата тече, я прошу, аби мені віписали 20 листів шіферу, а голова сі усе до мене либит і обіціє, обіціє. То є найінтересніше. Бог ми’ свідок.

– А ви комуністка?

– Тойво-во... Для рахунку. Приписали мені партию. Вони приписуют всьо і молоко, і партию. Все, аби більше було на папери...

Мігель іще намагався випитувати щось в доярки, але дарма. Навіть загравав, приказуючи:

– Ми з вами колеги. Журналісти і тваринники – підручні партії. Якось буде!

Його уже чекав голова колгоспу з півлітрівкою “Столичної”.

На всі запитання інтерв’юера, голова правління відповідав:

– Та шось доїт, якби не доїла, то би гів... мала, не орден. Так що шось доїт і шось має. А попри неї і ми шось гі... маємо, Самурайовичу! – підоймав склянку догори. – За тих, шо лижьит, бо вни впасти не можут. І за тих, шо доят, бо хто доїт, той шось має. За дійних! І за доярів такой! – жартував голова, аби відволікти газетяря від прямих ударів-запитань.

– Героїня каже, що в неї дах має невтримання, а ви...

– А я не маю часу тим заниматися... Он в Київ треба їхати. Мені машину віписали легкову.

– За шо? – поцікавився Мігель.

– Я тоже – героїн...

– Шо, і вам причепили орденяку?

– Ньи! Мені лише – “Жигулика”. Але я не вибагливий. Най буде вже, як є. Пиймо.

– Я напишу.

– Но-но… Нащо то сі здало? Я – людина скромна. Мені слави не тре...

– Але то...

– Ми зарізали телятко на вашу честь, – вів своє голова. – Ходім. І вас, і телятко завезут в цілосности і сохранности... Куди скажете. Всім треба жити. Хоч не всім ордени носити.

* * *

Породілля перед тим, як подарувати світові дитинча, мучиться душевно, і фізично. Її мучить найбільше: як пройдуть пологи, хлопчик чи дівчинка прийде на світ, чи буде маля здоровим і гарним, чи виродком... Перед народженням нового твору, навіть газетної бздюльки, муки-перейми хапають кожного журналіста і творців навзагал, геть аж до брехачів.

Тяжко переносив вагітність нарисом про орденосницю і кітний фактами Мігель Саваедра. Це ж відповідальність. Це ж не про хрена собачого слід написати, а про передовика. Череп його несвіжої голови розігрівався до високої температури, пострілювало в крижах, великий палець лівої ноги виструнювали судороги. Його й сон не брався, коли брався, то якийсь капіталістичний: снились герої капіталістичної праці – загодовані капіталісти з Флоріди, що розведеним водою молоком заправляли свої розкішні броньовані авта. І з них робилися ордени Леніна завбільшки щитів хрестоносців. Тими щитами капіталісти кидали в Мігеля, він несамовито кричав і від власного крику прокидався, чамкав пересохлими губами, знову лягав, та сон не брався, привиджувався доїльний апарат на вісім дійок, ще якісь цідилка, автопоїлки і безперевно мукало зарізане телятко. До самунького світанку ламав ліжко, сердито кидаючи власним тілом з боку на бік.

В редакційнім кабінеті Мігель кілька разів всідався за розхлібістаного столика, підпирав лівицею напухлу синонімами голову, що мала вигляд непричесаної копиці сіна, закладав стіл паперами, рвав розпочате, постогнував, брали його передродові кольки, але дитя не прокльовувалося. Й випитий кухоль пива не сприяв.

“То має бути гімн ударнику орденосної праці, – стукало молоточком в центрі мізкового царства його. – І не менше. Не можна йти протореними шляхами. Бо то би був таран проти власної совісті.”

Розпочати писанину допомогло сонце і світанок. Вже в котрий раз вони виручали Саваедру. І не тільки його. Тисячі журналістів повинні завдячувати сонячному промінню, яке роками освітлює і зігріває і їхню творчість, і їхню зарплату, і їхню славу... Вкради злий гном небесні світила з неба, в їх творчості сталася б катаклізьма. Навпомацки не натвориш. Це вам не дітей лагодити чи там людей убивати, чи там розкрадати соціалістичну власність. Це набагато складніше!

Просидівши до полудня, Саваедра випучив із себе кавалок стогону, з якимись охами-ахами-йойками та пострілюванням... Довше тягнути було нікуди. Над головою сидів відповідальний секретар редакції і покрикував:

– Де в ср.... твоя доярка? Ти шо, хоч номер зірвати? Я вже йду кроком уш до редактора, замельдую, що... Я півсторінки лишив. А ти сі чухаєш, як та корова.

– Ще трошка-трошка, Дмитрович. Я вже кінчаю, кінчаю, кінчаю. З мене мале пиво.

– І сто грам.

– Най буде.

– І закуска.

– Ще й яка!

Притиснутий до стіни Мігель вирішив не вдаватись до філософських сентенцій, а відразоньку проникнути у багатющий світ орденоносиці. Викрити секрети її здобутків, щоб вони стали надбанням інших тваринників району і всіх кому не ліньки заробити орден. Нарешті почалося:

“...Село ще спить. Його будять півні та невгамовні пташки...” Тоді автор заспаним селом пустив Фраснуту. Поки вона тупцяла, проник у її мозок. І почав звідти виколошмачувати роздумини. Вона дріботіла на колгоспну ферму. Сонце золотило із-за... Зупинився, бо не знав звідки золотило: чи з-за горба, чи з-за лісу. Навів довідки. Золотило із-за горба шиферні дахи. Вітерець лоскотав посивілле воло... Гоп-стоп! А може, вона лиса, як той лісоруб, про якого писав, що в нього вітерець роздмухує густий смолянистий чупер. Йому згадалось, як той лисий робітник ходив на нього скаржитись до самого першого райкому, а його за такий “позор”, мало бракувало, аби лісоруб не набив... Викреслив і вітерець, і сивину. Тоді привів він в рух третіх півнів, птахів і сонце, і роси кришталеві, лани пшеничні, і доярку. Дав їм понюхати вранішнього запашного молока.

Велика рогата худоба спокійно ремигала, лизала теляток. Мігель і їх запустив в рух. Все довкола зарухалось, хаотично. Кожне у свій бік, що годі собі з тим усим було дати раду. Усміхнена доярка ще йшла, а корови, виявилось, уже стояли начеку, очікуючи, щоб віддати усе, до краплиночки, молоко, бо вони наче відчувають, які високі зобов’язання вз’яла на себе їхня господиня, і що “народ треба кормить”, то ж як її можна залишити один на один з тимчасовими пятидесятирічними труднощами?

В другому абзаці нарису завалилась стара стодола, де в перші післявоєнні роки утримували колгоспне стадо і де починався молочний шлях тритисячниці Магди Фраснутої. І вже на новій сучасній фермі з світлими вікнами, як тільки в старої дах поїхав, поїхали вперед тисячні надої. Потому були раціони, розмовони з своїми лиськами, автопоїлки, механізації... Забрязкотів орден. Гармидер. Збираються збори, де доярка червоніла і все гадала: я така проста жінка, за що ж мені орден, адже нічого героїчного не вгепала. Слово “не вгепала” пререкреслив, написав “не вчинила”, працювала, як усі люди радянські працюють. В ім’я світлого майбутнього. Оце паршиве твердження кілька разів упліталося в канву твору: хоч його туди ніхто не запрошував.

Все повзло на Саваедру з гиком-криком, лізло на перо, ревло, виринало, сміялося, сумувало, фальшивило, випорожнялося не там, де хотів би автор. Корови почали міркувати вголос про чотиритисячні надої, радити доярці, вишукувати резерви – словом, допомагати у скрутні хвилини. Ще й бугай звідкись приплентався до того всього.

– Мігелику, давай, бо тобі жаба цицьки дасть, – не злізав з бідолаги і відповідальний секретар, якого кортіло випити, бо саме надходила спиртна година.

– Дмитрович, з мене пиво і двіста грам. І кільо м’яса.Я вже даю!

– Ну-ну. Я буду видіти, що ти даш...

Зчинився такий літературний гопак, що Саваедра уже посмикував з голови волосся. Постогнуючи, ставив загати, греблі, мішки з піском, дамби, а молоко підіймалось, як вода у повінь. Ревла худоба. Затоплювало ВРХ, помисли передовички, півників, навіть невгамовним пташкам зі страху довелось спурхнути, аби не втонули. І сонце вже не золотило дахи оновлених осель, бо вони опинились під молочною бурхливою повінню.

Мігель, прочитавши написане, зі страху кинув ручку і втік з кабінету.

Старший літературний працівник, що в коридорі закусував цигаркою-димом випите щойно у райкомівськім буфеті вино, запитав:

– Що сі стало, Мігельку?

– Молочний потоп. Ти чув коли-небудь за такий потоп? Всьо сі топит і мені буде капустець!!!

– Усі потопи – вигадки, – сказав старший літпрацівник. – Я лише знаю, що на нашій землі колись було зледеніння...

– Мій – не вигадка. Я сам мало не втонув. Зара мені затопить Дмитрович так...

До дійсності Саваедру таки тут же повернув секретар:

– Зробив доярку?

Цього було достатньо, щоби Саваедра знову пірнув у молоко. Мігель уже нічого не думав ні про форму твору, ні про зміст. Жадав лише одного: підперти двері нарису коликом, аби не розсипався і здати секретареві.

– Вродив, – нарешті прорік Саваедра. – Тепер аби пан Біг поміг тото охрестити, то би-м’ сі розвізав.

Яких він тільки не підбирав заголовків своєму дитяткові, а всі вони звучали сокира, пила, коцюба, гемблярка – далекі від сочиненого.

Обертав успішні заголовки на всі боки: “завдяки успіху” і “успіху завдячуючи”, “Успіх не забарився”, “Завдячуючи результам завдяки”, “Орден на гімнастерці завдяки Ленінові”, “Молоко – це вічний пошук”, “Вирощуйте розумне, вічне, солодке”, “Стара доярка борозди не спортить”, “Міцні раціони – повні бідони”, “Молочна ріка Фраснутої”, “Нетелі в строю”.

Тоді пішли до прищепленя “центральні” заголовки: “В центрі уваги”, “В центрі уваги корови”, “В ценрі уваги зобов’язання”, Потім були в центрі уваги: ферма, рубежі, досягнення... Їм на зміну стали заголовки “передові”: “Випереджуючи час”, “Попереду М. Ї. Фраснута”, “Попереду передовики”... Тоді – афористичні: “Гоп-шуп Магдалена, ордени сметана”.

Жоден із запропонованих заголовків відповідальний секретар не схвалив, а “зарізав під корінь”. Тому замучений творчістю Саваедра був змушений звернутися за допомогою до Івана де Курчамаць ібн Йойшенбаха, який колекціонував заголовки і бібліографічні збірники газетних статей.

– Який тобі, Саваедровичу? – спитав Курча. – Кольоровий чи чорнобілий? – І витягнув зошит для учнів 3-го класу, заповнений краденими заголовками. – Чорнобілий віддам за чекушку, кольоровий – за півлітру. Червоний…

– Давай дешевший.

– Прошу: “Королева ферми”.

– О-о-о! Ура! Дуже закручений. Але, аби то не був він антирадянський. Аби мені політику не пришили.

– Яку політику? Адже тут закладено ленінський принцип соціалізму: хто не працює, той не їсть. Королева гарує в гноях... Лови мишей, Саваедрович. Це возвеличення людини дійка до королівської кліки.

– Ну-ну. Аби то вішло не всраним наверх. Як то трафльилося в історії не одинож-ди. Я – побіг до Дмитровича.

– Дмитрович, з мене уже ціла півлітрова флящина купованої, як пропустите оцесь царський заголовок.

А секретар уже насолоджувався кукуріканням півників, та співом невгамовних пташок, грівся до ласкавого вранішнього сонця, що золотило дахи, спивав молоко, милувався кисельними берегами здобутків простої селянської жінки, що зазнала великого щастя в Радянськім Союзі, і хмурився. Він не знав що з тим всим робити, з якого боку починати корчування словесних дубчаків, видушувати водичку з того словесного моря.

– Плящина це – хорошо це..., Мігелю. І заголовок най би був це. Ти піди подивися, в енциклопедію, що то таке є щебіт пташиний.

Отченашенко послухався.

– То шо там пише? – нервувався відповідальний. – Прочитай уголос.

Коли Саваедра прочитав, секретар сказав:

– Я так і думав. Навіщо писати, коли не впевнений.

– Ну-ну. Що саме?

– У тебе вийшло, що пташиний спів впливає на зростання надоїв молока. Це ж вигадка буйного професорського мозку. Так написати може собі дозволити хіба академік. Ти шо, учений-мочений? Отож, пташок заберемо з зарисовки, вони тут ні до чого. Хай собі літають і щебечуть деінде, якщо їм нічим більше зайнятись. Згоден?

– Ну-ну.

– Це саме стосується й свійської птиці. Когути піють самі по собі, молоко теж прибуває само по собі. І сонця замного. Якби так було насправді, то би вся трава вигоріла від спеки і тоді ніколи не бачити твоїй героїні ордена, як своїх вух. Далі ти пишеш, що “спочатку було важко”. А кому спочатку не важко? Навіть дитині, що вчиться ходити. Загальновідома істина. Обійдемось. “Село ще спить...” Якого хрена воно кемарить, коли урожай гине на полях. Це – неподобство! Кричущеє! Читав останню постанову партії стосовно боротьби з бур’янами? Не має права спати село, коли країна закипає будяками, коли там уже ведмеді завелися. Смерть будяковим захватчикам! – входив в редакторський раж Дмитрович. – Як на то пішло,то треба було заставити передовичку розбудити село. Що то вона йде собі вулицею, як піжонка. А може, вона де у хахаля спала. Ти звідки знаєш? І, до того всього, вона дуже поволі йде, якби штири дні не їла. Роботящі люди так не ходять, я сам з села, і знаю. Ти шо, намікаєш, що Магда не має що до писка покласти? Словом, неконкретно, неправдиво, а по сему указу, я твої оті всі вихуляси воннн! Най йдуть провітритися... – І він зорав червоним чорнилом добрий шмат, угноєного власною кров’ю, твору старанного журналіста.

– Ну-ну... – тільки вимовив Мігель, якому в горлянці пересихало.

– У четвертому абзаці ти пишеш, – продовжував акт екзекуції відсекретар, – “Йдучи, поринула в спогади...”. Хірня це – хіровенна. Усім хірням хірня! Патріархальщина це є. Ти, коли йдеш на роботу, згадуєш дитинство? Ти думаєш про те, як би то найскорше похмелитися за чийсь рахунок, як посачкувати, потім випити чи... Чи дати драла в корчі. Хіба не щось подібне в голові доярці? Вона прикидує, як то вкрасти і винести пару кіля комбікорму, троха молока, чи в’язанку конюшини.

– Але так сі пише, так прийнято писати навить у великих газетах, Дмитрович! Я нічого не видумую. Партія сказала, комуніст ответів – єсть!

– У великих, може, й прийнято, а наша газета маленька, нема де вміщати усілякі бзденьки-теревеньки. – І начальник генштабу газети продовжив викошувати абзац за абзацом з написаного.

– Як накажете розуміти “вранішні даванки”? Які такі даванки? Це ж порнуха. Хто кому дає? Доярка? Е-е-ероттиккка...

– Коровячі даванки. Коли худобі дають їсти.

– То при чім тут даванка, коли коровам дають?

– Я протестую! – нарешті не витримав Отченашенко, бачачи, як рядок за рядком, гине його лебедина пісня орденоносцю. – Це мій літературний домисел! Я маю право факти обігрувати, як хочу. На це я автор.

– Я теж міг запротестувати от, проти такої писанини, – спокійно, студеницею-голосом відповів секретар, – але я чемний. Я тебе поважаю: правлю, мучусь і не каюсь. Прошу, йди до редактора або до заступника, нехай вони тобі скажуть своє схвальне слово.

До редактора Мігель побіг підтюпцем, бо редактор уже третю п’ятирічку не сприймав написаного підопічними. Не мав коли за пиятиками-нарадами. Тому ніколи нікому нічого не креслив. На превеликий жаль, редактора кудись понесла лиха година. А заступник його, якого прозивали Приборкувач сирників, навпаки, так уже старався, так уже старався, що з оригіналів молодих-зелених авторів каменя на камені не залишав.

Саваедра уже каявся, що перечив секретареві. Але ходу назад не було, то подав свою “донечку” заступникові.

– Що!? – було першим словом заступника, коли черкнув пильним оком по перших рядках написаного. – Пташки!? Ах ви, – соловії, ідрона вош! Вони ж уже давно відлетіли у вирій. Давай замінимо їх співом моторів. Село ж нині індустріалізоване. А півні що мають до молока? Вони що: парують корів? Ага, будять село. Що!? А будильники по 4.50 навіщо? А радіо? Відстаєш від життя, коханий. Ми передова країна світу. Ракети в космос летять. На місяці базу металолому зробили, а ту когутяччя паршиве село будить... На хрена тобі сонце, коли є лампочка Ілліча, тоді до лампочки сонце. Ми ж живемо не в першому віці нової ери, а в кінці-кінців 20 століття, чоловіче! Спам’ятайся!!! Стодола? Діалектизм. Хлів – правильно. Але на хрена тобі хлів, як то архаїзм, нині видів, які комплекси грохають, механізовані на 500 голів, не рахуючи телят. З водопроводом, курилками, спецільними туалетами “навприсядки”. Ти хоч був на фермі?

– Не було коли, – правду мовив писар. А в голові йому крутилися неймовірні думки: невже на фермах уже окремо для корів роблять туалети?

Винищуючи слова і міркування Саваедри, заступник уписував над ними свої думи чорнезним чорнилом. Виходило ось як. Село уже не спить. І тут і там шиферні дахи просторих з світлими вікнами будинків золотять лампочки Ілліча. На бригаді співають дизельні мотори потужних сталевих коней і тракторів, дзеленчать будильники, розбуджуючи щасливих колгоспних селян. З зореносної столиці Москви по динаміках линуть позивні і звуки Гімну.

– ...Слухай, Саваедровичу, то є ручна праця йти селом пішки. Як в орденоносиці нема навіть задріпаного ровера чи мотоцикла? Нас читачі, особенно з райкому партії, можуть неправильно зрозуміти...

– Ну-ну... Але в неї дійсно нема ровера.

– Все одно. Напишемо: “На ферму їде, усміхаючись новому радянському дню, передова доярка Магдалена Фраснута...” А на чім вона їде, то вже друге діло. Хай читачі самі додумуються на чім. Може, й на “Волзі”. Їй хочеться співати: “Я сміюсь на повні груди, радію, мов дитя...” “На її грудях в блискітках променів лампочок Ілліча сяє найвища нагорода Батьківщини і рідної партії...”

– Але то люди можуть сміятися з того, бо в неї зовсім нема грудей. Вона така, як ломик. Як вона може дихати на повні груди?.. – не погоджувався Саваедра.– Я вже раз зробив з лисого кучерявого...

– Ну да. Скажеш таке. Може, в неї нема опуклостей, але груди мусять бути . Де ж вона тоді орден начепить, га? Якби вона не мала грудей, то їй й ордена не дали б. Партія знає кому орден треба дать. Мовчи і мотай на вус, коли тобі допомагають. Я знаю, що треба і як треба писать. Не нинішній. Думаєш, дурного заступником поставлять? Може, й поставлять, та бюро райкому партії не затвердить.

Таким ось робом заступник переорав, а тоді ще й за собою заволочив. Вийшло з дишлом, а коло того дишла керманич – компартія, що спрямовує цівки молока не тільки в дійницю, але й в напрямку вершин комунізму. З молока він зробив мало шо не сметану, набив (уже на зарисовку, бо всю водичку, якою Саваедра розвів нарис, вилив) обручі з високих процентів досягнень, перетягнув шнурами високих зобов’язань... Завершив витвір рефреном із 12 симфонії Шостаковича: “Прикладемо усіх зусиль, щоб перетворити в життя рішення... двох з’їздів КПРС, 13 пленумів. Трудова молочна вахта триває!”

– О, тепер уже може бути, з полегшенням здихнув заступник. – А заголовок твій, Отчотнашенко, до лампочки Ілліча. Треба ідейніший. – Довго не думаючи, приліпив старе, як світ, а тому правильне: “Завдяки турботам партії”. З тебе півлітра.

Саваедра футів, як той бик, що запліднював продуктивних корів Фраснутої. Це був літературний розгром. Остаточний. В пух і прах. А він так бажав проникнути у внутрішній світ ВРХ, його ж вигнали з нарису, як гидливого кота.

– Така вже доля клята, – промимрив сам до себе. – Але я не здаюсь! Так починається творчість. – І він побитим псом поплентався до крамниці за півлітрою.

1973, 1998 роки.

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS