Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Із серії “Сто анекдотів вкупі”

Не впевнений, не свищи!

Діда Петра прозвали Адідас, бо коли йому кажуть “діду”, він відповідає: “Я не дід, я, дідасик, бо я в баби ще любасик.” Перефарбував недавно Адідасик свого килавого сірого “Запорожця” в чорний лискучий колір. Бо вчув, що “запорожців” на чорний не фарбують, аби їх не сплутали з “мерседесами”, а йому захотілося мати хоч фальшивого, але “мерседесика”.

– Ходи, Марусько, – кличе осьо мене дід, – я іспитанія роблю на своїм вухатім “Мерседесі”, най з тебе вітри троха відують цибульиний запах... А з мене – старість.

– А маєте гроші на дорогу?

– Нащо?

– Дороги в нас платні, на них живе племя ДАЇ. Без проплати – не проїдеш й кілометра... В нас і світлофори платні, і навіть повороти...

– Пенсіонери мають пільги...

– Їхати на червоне світло...

Посідали ми, Адідас заводить ту залізну труну, а вона кашляє, як сухотник, і нею дьоргає, якби небіжчик з-під капота виривався. Не хоче на цвинтар. До того всього з чиєїсь квартири похоронна музика вижолоблюється, що я аж носом шморгаю.

Надійшов дід Микитась, що активний учасник всіх похоронів і питає:

– Хто то, Марусино, відчахнувсі від землі, радий би я знати та на поминки піти, файно наїстися, келішок за душу усопшого перехилити, га? А то що нова модифікація трунви? Для нових українців? На колесах, га?

Поки я Микитасю роз’яснювала, що то не труна, а труноподібне авто, бо їзди з такою швидкістю, як гіколи труну несуть до ями – вісім кілометрів в день, у яких на той світ їдуть широкі безгрошові маси населення, “домовина” завелася, віплуганилися на дорогу. Не успіли-смо й кількох метрів проїхати, як міліціонер патиком дорогу перетинає, нас спинює. А дід: “Видиш, Марусю, що то “Мерседес”, ніколи мі не спиньили, авто було кавовим, а тут відраз...”

Міліціонер питає:

– Куди Мерс путь держіт? За порушення правил штраф 10 долярів!

– Ге. То відколи в нас на рідній Україні штрафи в іноземній валюті?

– У гривняках штрафи беремо з тих, хто роз’їзджає на вітчизняних автах...

– Але ж це, прошу пана, найрідніша укрнароду автомашина – “Запорожець”.

– “Запорожців” чорного правітельственного кольору не буває.

– Пане міліціонер...

– Я не маю коли з вами в любві об’ясняться. Права сюда...

Дід, який у лице не видів доляра на своєму життю, подає даїшнику документи. Аж тутка попри нас на ракетній скорости справжній “Мерседес”. Лиш димка і нитка.

Даїшник у свистало – фурр. Але іномарки вже майже не видко. Та, дивлюсі, пригальмувала та чорна акула і вертає задним ходом до нас. Вілазит з того розкішника-авта такий лисий красень, як держак від шуфлі, і до нас з криком:

– Хто тут свистєл? – і як прошиє рентгенівським поглядом діда... То дідусик зів’яв осінним листом.

Ніхто ніц не каже. Тогди я вже не витримую, віхоплююсі з машини, бо треба діда рятувати, та й даїшник дідові права уже у торбу пхає. І говорю поліціянтові:

– Ану віддай права, бо зараз скажу, хто свистав...

Подіяло, як нашатирний спірт на п’яного.

Так що, коханьита, з кожної ситуяйції мож знайти вихід. Треба лиш фест захотіти і мати на шиї не головку капусти, а голову.

Проїхали ми їщо зо триста метрів, авто почало ззаду метати вогніма, як реактивний літак. Дід-сусід просить:

– Ньи, то певно посівна! Он щось посіялося з-під коліс, може, мотор випав, – каже Микитась, що теж забажав прокататись на “мерсі” – почикайте я вилізію, бо то ще мені троха зарано губитисі, до Бога в гості встигну... «Запорожець-мерседес» почув діда і заглох, став.

Ми сюда, ми туда, я піднимаю кампот, а там справді ніц нема: голе місце, як у мене під колготами.

– Дідусю! Що ви собі дуєте-продуваєте, та же ми мотор посіяли і, то як вона буде пуркотати?

Дід регоче.

– Марусино, мотор оська. А там гніздо, багажник, там сі кури несут взимі.

Так мені встидобно стало... Де мені знати, що мотор може бути ззаду. Коли в усіх, навіть у людей, мотори спереду. Дід коло машини заскакує. Але де! Вже коло нас назбиралося механіків зо сім. Кожний, холєра, сі розуміє на моторі. Шукають іскру, потому свічки, я й не знала що машина від свічок світи. Навіть директор автошколи ту опинився. Ну, той вже знайде поломку. Почали помало розбирати машину, трубки продувати... Четверта пайка авта уже збоку на купці.

– Що ви робите? – спохопився дідусик Петро врешті. – Та ж я, склеротик, бензини забув залити, то воно й не заводисі..

І правда, йно ливкнув дідо пару літрів в бак, ключик повернув, машина фур і сама поїхала – просто у пропасть, бо мотор відкрутили. З машини зробивсі пляцок. Вже не було що вітігати. Тепер дідо Адідас до церкви ходи Богу молитися, а як мав машину, то роками лежав горіпупа під нею в сараї і молився такими молитвами, що треба було вуха затикати.


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS