Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Диздимон і Міцько

Ірка Лупипсів – головиха профсоюза – збирала людей в йоперний театр. Виїзне чергове міроприємство організовувала для колективу, зіправди для свої свекрухи, яку разом із контрабандними дзигарами треба було забрати з вокзалу і доставити додому, де вона гендлює. Якби не Ірка, то би діти робочих не були й в цирку, футбольні маніяки на футболі у Львові, коли грало київське “Динамо”. Що то казати! Її свекрусі, без подання мож присвоїти звання Заслужена шпекулянтка України. Все для неї “Ікарус” виділяють, аби перевезти товар. А попри то й людей возіт, культурну програму виконують, по базарах Галичини шарять.

Як учув мій Міцько про йоперний, то так, якби його муха вкусила:

– Марійцуньо-чічко, їдьмо! бо вже сі на тім дивані задихаю. Умру й йоперного театру не увиджу.

Лупипсів заохочувала:

– Найстрашнішу оперу будут крутити: Отеллов при всіх душит свою жінку Диздимонову. Класика! Супер!

– Шо, просто на сцені? При усім чеснім народі? Тож свідків кілько. Не мож де втопити, чи кіллєрнути в темнім закоулку.

– А чо, правда, поки його злочин докажут, настане День Незалежності, президент об’явит амністію і його віпишут з тюрми всьо їдно. В нас зара демократура, ньи?

Стало мені таки, коханьита, шкода мого чоловічка-дивануса. Бо дійсно на тім дивані дійшов до кондиціїї старої шкапи: два квадратові метри шкіри та з кільо кісток. Най сі провітрит! В йопернім горівки не дают...

Усьо було би, може, й добре, якби ті «йопереники» в автобусі не учинили сами п’яну співано-вівкану йоперу. Перед Львовом уже так віспівували, аж сі автобус угинав.

Коли-смо підійшли до театру, Міцько зняв кашкета і сі перехрестив. А тогди сі питає:

– А чого то, Марієчко, йопрений у церкві розмістили?

Мене у фарбу загнав. Люди хіхотять.

Зайшли ми у фую, а там портретів артистів, як в дурного в хаті. А моє Міцунькало перед кожним образом хреститці і мало не цюлює, поклони не вібаває. Село без сільради! Я вся в вогни зі встиду. Якийсь бакенбардистий інтелігент, видко, артист, прищурується на мого, і каже:

– Ото людина! Якби отак всі перед артистами знімали капелюха, цінували мистецтво, духовність злетіла б до небес. Ми би аж тоді стали модерною європейською наційов.

Я Міцька ззаду хап за блюзу, бо як стане з ним до бесіди той красун, то буде йому Європа, коли дихне ’му у твар самогонною духовністю. І тьигну всиломиць чи то в пенюар чи то в будуар, аби з себе не робив публіки. Якраз сі скінчив сеанс. Люди повалили до роздівалок, розбирают плащі, а мій:

– Ади, – каже, – відий, гуманітарку завезли, аби прилучити людей до іскуства, до Європи... Ставаймо в чергу!

Ледве-м утримала від аморалки.

На балконах віднайшли нумери свої крісел. Сіли-смо... Міцько впер очи в софіт, на Музи, що повівалювали груди, і вже, виджу, позіхає, як щур, збираєсі спатки, бо пані самогоньова з нього віходит. А далі каже:

– Як там сі будут різати, то мі, Марійко, розбудиш. Аби-м не проспав родзинки, бо що буду розказувати дома. То не штука бути в йопернім і не видіти різанини. А може сі пригодит.

– Най буде, – погоджуюся, аби тілько Міцько знов чого не вчудив, то най ліпше спит. – Лиш дивисі не храпи... Ти не дома на дивані, а як-не-як, – в йопернім... Заснути іншим не даш.

– Як захраплю, бий по карку...

Почаласі вистава. Добре, що в йоперні артисти голосисті, то Міцькові храпаки вони глушили, як колись совіти радіо “Свободу”. Щоправда, два рази кричьив через сон:

– Віключи радіо, бо не дає спати.

Коли мав настати кінець тим аріям, коли на почві ревности йшла підготовка до умерщвлєнія, Міцько від тих криків проснувся і питає:

– Га? Шо? Горимо!? Не може бути!

Я ’му хавку шальком заткала, бо довкола інтелігентна публіка в суперових гуманітарних уборах, ковнірах, обцасах, розпірках. З льорнетами, усюда зазирают, навіть у писки, під нігті артистам, чи нема там болота. То вам не якесь забите село. П’ємонт! Культурний глядач, бо позіхає в кулак, а не дре морду, як Міцько на софіт, що би туда кит уліз...

Прошу Бога, аби то всьо якнайскорше скінчилосі, аби обійшлося без шкандалю. Аби сі Міцько не пробудив. Та він таки прокинувся. Каже: “Я вже віспавсі, аби сі ще похмелити, то можем й додому їхати”. Аж ту Отеллов вітирає руки до халата і бересі до роботи – до шиї Дездемонихи, аби її задушити. А перед тим спитався (я добре чула): “А ти віговорила “Оченаш” наніч, зраднице гембата?”.

Міцько, як ні в чому не бувало, каже:

– Правильно! Задуши, Хоттєло, її к гідроній бабунці, най не верещит на весь Львів. Не дає людям спати. А може, в когось від учорайного голова сі розвалює. Комусь маленькі діти не дают око стулити. Чого ти гвавтотиш, як свиня недорізана?

– Не Хоттєло, а Отеллов. То нічо, що він заліз у саджу, вімащений, як старий люципер...

– Видко, від коханки кікав через комин...

Тогди, добре пам’ятаю, між нами розгорнулася дискусия, друга йопера. Читана. Міцько заартачився і каже, що гиби Діздімонов проказав: “А ти помила наніч ноги, перед тим як лігати спати з чоловіком?”

І пішло і потелепало, як по ухабисті дорозі: я Міцькови про воскресе, а він мені – со святими у покой...

– ...Невмиванцю! Хто в йопері ноги миє. То ж класика! Шекспір!

– Для хіхієни миє. І не секспіром, а шіпром. Як йти у ліжко з немитими ногами? Та мене змалечку до того вчили.

– То ж Диздимониха культурна, Міцьку, вна не, як ти, з глухого села. Вона раз у квартал у баню ходит і в нинішній скрутний час.

– А як бані не робит? Тогди де?

У літі сі миє в ріці, а в зимі де сі чоловік замастит. Тим більше, Диздимонова – працівник умственого труда. Видів, яка в неї сукенка: підлоги замітає. Пси би за два дни не подерли! А який у неї голос!Якби у нашім селі в долішнім кінці закричала, то би в горішнім усі пси завили, а кури з чужих городів повтікали би...

– Ньи, Маріюнчику, ньи! Ти мені скажи: як культурна молодиці може лігати спати з непомитими ногами. Мені сі тото в голову не влізає. Уяви собі, що ти коло мене лігаєш з непомитими ногами. Я би тебе, нанашко, тоже, як той москаль, удусив вусмерть. Якась культура має бути в кінці кінців, чи шо? Що, в хаті на худий кінець, нема раковини, цебрика, мильниці?

Видко, ми таки гоже зчепилися, бо сусід по кріслі не витримав:

Міцька за ковнір – хап і виводити.

– То мій чоловік, – заступаюся.

Зарипіли крісла, глядачі загугулюкали. В залі засвітилося світло.

Так сі йопера заварила... Свист. Глядач плеще в долоні, регоче, кричить: “Браво!” Артисти на сцені припинили дійство, бо не знають що сі стало. Й собі плещуть... От така йопера через тоті немиті ноги Дездемонихи заверемушилася.

Я Міцька хап за руку... Та й – у фую. А далі ми вже подралякали до автобуса, аби не попасти в міліцію. Я то знаю, що міліція – то ще похлєще опери: там як припрут до стіни, то заспіваєш не своїм голосом, що той Отелов най сі сховає...


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS