Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Як мій пиячок вегетаріанцем став

– Нема ратунку, Ганнуню. П’є, що сі лиш під руку наверне, – скаржилася родичці на свого дудлиста кожного дньи.

– А ти блекоти пробувала підливати?

– Пробувала, не бере.

– А растворітеля, що сі називає “Розчинник”?

– Не розстворує...

А закрепітєль?

– Не закріплює...

– Тогди, Марічко, я тобі дам фльижку старого проявника. То муси проявити.

Як я свого проявила, то уже на другий день тікав від фляжки, як бізнесмен від податкової поліції...

По 100 грамів перед вечерев додати до горівки чи, найліпше, до церковного вина... Як їго зірве отак пару раз, як на друшляк кишки переверне, то й дисьитому буде заказувати, аби не пив...

Я на таке світе діло не пошкодувала грошей, купила до проявника якоїсь свинної підчеревини, фляжчину, зробила відбивну... Убраламсі у махровий халат і подаю Міцькови до вечері на таці, як в ліпших домах Парижа.

Міцько накинувсі на відбивну, як на лютого ворога. А тогди просить: “До такої великодної закуски, Марічко, гріх не випити більше. Улий, аби жолудочок добре робив, бо то тяжке.

Я збоялася, але мій лапусик сам ухопив плящину і жухнув по самі береги.

Я плачу:

– Міцунику, не пий, бо сконаєш... Я чарів підсипала...

– Ая! Дайте ми’ меду най сі втрою. Якби ти мені, мацюпонечко, таких чарів та й щодень, то ти була би найчарівніша Марусенька у світі, – і перевернув гранчачок.

Я руки заломила, прошу Бога аби ‘го спинив. А як умре, то де на похорони гривеньок візьму? Добре, що на деревообробному трунами зарплату дають, а побуткомбінаті – похоронними вінками..., а ту лише бетонними блоками...

Міцько тим часом уже й до дна півлітрівки дійшов, уже з зубів вишпортує остатки відбивної, благородна відрижка пішла. А мене страх бере... А як мій котик уже хвостиком відмахав на цім світі? Та він пропозіхав ще кусень телесеріалу, то захріп, захаркотів. Чую видих є, а вдиху нема, лише свист. Я – термосити... Пробудивсі.

– Не чіпайся. Нині другої зміни не буде, бо щось мені в животі жаби скачут і тьигни у ригу. – Почалапав у ванну і почав там рикати. Як африканський лев. Де дітько скілько сили узьив!?

Я й не знаю, що робити. Молю Бога, аби не забирав Міцька від мене... Проявник папір коробит і чорнит, а то як-не-як чоловік, принаймні у штанах ходит.

Зрані таки пролупив очі і просить:

– Ти вже не маєш, чарівничко, того коньячку що-с мі учора ним угостила? Мені так не добре... Я сі, відей, тою відбивною утроїв. То нині на тім дидлавім базари, кажут, і псьиче мьисо продают...

– Ах качка би тебе копнула! Ти йому свинину... А він – каже отрава...

Але відтогди Міцько на м’ясце й дивитисі не хоче, а горівков не міг вгаситися.

Тоді мені дала рецептуру прихильниця тверезого способу життя баба Ісусичка.

– Влий, Марійко, ти йому до цьмаги цяпотюньку касторочки і увидиш, що Міцько з сподень вискочить...

Почала по капиночці підливати того касторового масла у Міцьків келішок. Ефект получивсі убивчий. Тільки мій пиячок встигне кинути в рота огірка – зривається з-за столу, розперезується і вперед до перемоги комунізму!

Зненавидів горівку, як лютого ворога, бо йому з жолудка зробила цідилко.

Отако мій дзюник кинув їсти м’ясне, і пити спиртне. Я його навіть у магазин не посилаю, бо, як там увидит нинішній іконостас з горівками, відразу летит на зламану голову в корчі...


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS