Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

В полі гуляла, жуки збирала

Нині, скажу вам, коханьита, жуків тих розвелося... Не лише двоногих. І всі хочуть щось гризти.

Мало того, що мене догризають там усілякі кабінетні жуки з урядових закапелків, так до них долучилисі тепер іще колорадські напасники. Якщо тим двоногим жукам-чиновникам даш хабаревського, то вони від тебе відчеплються, а ви попробуйте відчепитися од колорадського жука! Цейсь ненажера взятки не бере, борше вас у могилу зажене, як ви його.

Маємо дві нивчини бульби, такі завеликі, як мої долоньки. Лише-смо запорпали у землю бульбини, а він, прошу панства, вже вусами мругає і береться до їди. Вічитали ми у газетах, в такім разі треба покраяти бульби і порозкидати по грядках, жук полакомиться на ту приманку і тогди його лапати та й душити. Міцько вигорнув з-під ліжка останні запаси картопельки, дрібонько накришив і пішов жуки годувати. Та й що! Тоті дияволи файно нафригалися, перебули передновок, бо саме гичка почала з землі визублюватисі, набралися сил і вперід! А Міцько через то з сили упав, бо на макаронно-горохові дієті далеко не заїдеш.

Потому ми довідалисі, що жуки віддают Богу душу, як віп’ют горівки...

Що-м мала робити?.. Конешно – самогонку... Трилітрову бутлю на коновку води розпустила-м сама, аби той тігниспірт не віжлуктив. Міцько як увидів, що я горівки вілліла у воду, здурів гет...

– Ти що!? – гвавтує. – Маєш клепку в голові? Кроплю від душі і колорадським мармизникам? Тойво-во, будеш за тото у пеклі кипіти... То є великий гріх! тото з цукру божого... – затойкав. – Жукам досить тойво: бражки! Позор на всю Європу... Давай ведро сюда, ми їму ради сами дамо, а тим американським бульбожерам на пропій понесу браги. Казав знаний на всю округу жукодав Михайло Ем., що жуки поважіють бражку...

Узьила-м бражки і вже-м сама пішла святити ту смугасту напасть. Так їм вікроплювала, так їм вимахувала кропилом, що як їм скінчила роботу, аж сама захмеліла та й затігнула: “Причарувала серце і душу, теперка жуків душити мушу”. Аж тепер буде жукам хрест-могила. Бо вже всі сі поперевертали горічерева, і попадали з матини.

Ото в мене сі бульби аж тепер укотіт, що будем не лише у зупці їх лапати, як торік, коли я на відро зупи кидала три барабольки, але й пляцки не будуть виходити з хати...

Я через день на грядку, дивлюсі, а мої жуки так сі увивают на бульбі, як пияки по першім келішку. Віявлієсі, що вони уп’яніли від бражки, то й полігали спати, а як відчуніли, то на похмілля ще з більшим апетитом накинулися закушувати. Е, ба більше. Вни й цибулев, відий, загризали, бо її якби менше стало... і в огірках сі хтось рив...

Треба було на авс ратувати нашу нивку-годувальницю. Побіг Міцько, як справжній жукодав на базар за трутою... Прителепав якоїсь смердючки. Ми тото бігом розпустили. Я Міцькові під стегно легуцького копняковського: лети, кропи, души колорадів-гадів, бо будем їсти в зимі наглу, не бульбу.

...Аж вертаєсі Міцько додому, заганієсі... Йой, невже віпив того трійло і уп’янів. Я відразочку депутатський запит:

– Чи маєш бецка в голові, чи вже останній нейрон пропив?

А він блідий, як королева краси, кривит сірі губи в посмішці...

– Марійцунько-солодашко, аж тепер жукам буде то, що фашистам під Сталінградом. Я не пив... Я від трійки такий мажорний... Як сі я так чую, то що вже про жуків казати? Смертію смерть поправ, ісущим в городі капець дарував. Стопроцентово!

Ая, Міцько, посинілий, як сливка на дереві, по тому три дні в ліжку лежав, а тим нищівникам хоть би тобі насморк.

Мусила-м, коханьита, Міцька ратувати, бо мало бракувало, аби в нашій квартирі грали похоронного марша “Бурлака несут”. То би не було кому й макарони їсти.


(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS