Хайль Гітлер

Прикотилася до мене в гості Марина Бать. Така файнюнька, як старий дідько, що зібрався в ліс по ягоди. І з порога, витягнувши руки вперед, криком кричить:

– Хайль Гітлєр!!!

Я на неї висобачилась, як на забамбулену профашистською пропагандою. А вона регоче на всі свої півтора зуба, і знов:

– Хайль Гітлєр! Зіх хайль!

– Тобі що, Марино, черепицею мізки пошкодило, і дах рушився від передвиборної кампанії? – кліпаю не перекліпаю дивовижу.

– Слава Європі! – регоче, аж похитується, Бать. – Якби не Гітлєр, – підходить до мене, – то я би, Марійцунько, сиділа на печі у Євиних строях. А так, видиш, яка я. Як дама з Роттердама. Гуманоїдда. Та й не лише я. Зо три пайки вкраїнських краль. А пенсіонери наші усі – заграничні. Стопроцентово. Лиш хвороби у них домашні. І пенсія.

– Тобі шо: посторонок під хвіст заскочив?Як їс п’яна, то йди виспися, а як – дурна, то йди лічитисі...

– Марієнцунько-зайко! І оце і оце – задирає спідницю, – що? Усьо, що на мені, з Німеччини,.. яку розгромили у 45-му році. Лише душа у цім гуманітарнім лахмітті – українська. Хайль Гітляр!

– Зіх хайль! – кричу й собі я, витягаючи вперед себе руку, я також в гуманітарці проживаю, як риба у воді, на мені вся Європа з секонд-хенду...

Але байки! Нашу державу тепер також розгромили... олігархи. То, може, недалекий той час, коли в Африці кричатимуть: «Слава Україні!»