Автобіографія ::: Творчість ::: Контакти
 
 

Ревнощі

По тому, коли я упав з дуба, то моя зіронька Марійка, взьиласі з мене дерти лаха, шантажувати. «Піду, до другого, в того другого, як в Панька Рудого...» І на День молоді, дивлюсі, віфраїлася, як фотомодель. Фігуру свою упхала в таку сукенку, що вся краса з неї сі вівалювала, а на то, що сі вівалює – фест любліт хлопи не лише дивитисі, але й тото помацати. Міркую, то ти, відданице, десь маєш на боці фраєра. Не йде, дивлюсі, Марійцуня, такі кренделі стегнами каліграфит, що в мертвого кров би сі збурила. Просто русалка, лише хвоста бракує.

Я мушу знати, коліжанко, кого ти тою сукенкою будеш лапати у свої сіті. Придумав перебратисі на жінку, аби мене не пізнала і піти за нею назирці. Узьив-їм її лахи гуманітаріанські та убравсі, всьо, як книжка пише, лише груди не шпруньгувалисі. Вімалював лиця, губи, – ну, Вєрка Сердючка получиласі з мене, лиш під спідницев забагато вітру.

Змеркалося. Природа дише: візьми та віпийси. Коло Будинку культури народу, музики вітинають, а я за Марійков наблюдаю з корчів скверу. Ба, не вспів я наревнуватися, як хтось до мене блатним баритоном:

– Гей, підем, станцюєм, красо природи!

– Я , прошу пана каваліра, не гуляю, бо в мене жалоба.

– Е, то ти ще й захрипла, чувішко. Йдем, може, загріїмсі... Перехилим пару келішків...

– Нікуди я не йду, – кажу... – Я не п’ю, – а самому сі слина покотила.

А він мене хап за подолок, я тебе любу-бу, я тебе ух-у-у, – і обійматисі і цілюватисі...

– Е, так мене й знасилуєш, братчику. Та й вікручуюсі, а він прийом – за шию і в терні – бабевх. Я сюда-туда та йому копняка у розколину ніг, а він види, що не жарти, затикає мені мордачок і починає руками щісті шукати. Я – реготати, капелюшок спав. Він – по писку, я – зубами в кістку, – віриваюсі, драляка, попри лавки, без спідниці, бо вже стягнув, лише в жалобних трусах – дим і нитка – додому. Загальмував-їм аж дома на аеродромі-дивані... Скула від удару перекосиласі, як полудрабок на возі. А Марійка, дивлюсі, вже в кухні мисками торохкоче, як увиділа мене лише в швінках... Господоньку-боже! Пташка би сі не всиділа на хаті!

– То ти до жінки інвалід першої групи, а я лише з хати, а ти вже в гречку скакати, на баби. Я тебе вскочу, я тебе набаблюю! Ади, ще й в светр бабський згорічу убравсі, так спішивсі додому. – Рве, і мече. – Де-с був?

«Де-с був, де-с був...» Хіба я міг признатисі?! Як мене моє золотце з ревнощів фрасне в писок, скула на місце стала, як має бути.

Тепер каже, що я її мешти пропив, а я загубив, як тікав від того вар’ята, борони та сохрани...

Міцько Тлустий.

(с) 1993-2017, Іван Ярич, Всі права застережено
Зроблено: DOTLABS